В перші дні війни, коли їхали на роботу, ми бачили ракети, які летіли в напрямку Краматорська.

Коли донька зі своєю сім’єю виїхали, ми переживали за них. Переживали за сина, який служить.

Гуманітарної катастрофи у нас не було. Зараз проблема в тому, що племінник поранений у Дніпрі лежить.

Шокує, коли вибухає поруч, - аж дах підіймається та вікна дрижать. Обстріли, звісно, шокують, їх тяжко переносити. 

Морально важко, коли проїжджаєш по місту, а людей майже немає. Місто наче мертве, людей багато виїхало. А я нікуди виїжджати не збирався. У нас батьки вже літні, вивозити їх не можна, та вони й не хочуть їхати. 

Хочу, щоб ми прокинулися, і нам сказали, що війна закінчилася. Щоб вона закінчилася в один момент, так само, як і почалася. Але зрозуміло, що так не буде. Ми віримо, що перемога буде за нами, і все буде добре.