О четвертій ранку я почула вибухи. Зранку йшла по селу, і мені сказали, що війна. Я не вірила: думала, що такого не може бути. А потім нас окупували, і не було виїзду. Зачинилися магазини. Нічого не було, навіть хліба, - так ми прожили майже два місяці. 

Старший онук служив у ЗСУ, і коли зайшли росіяни, то почали його пресувати, і ми вирішили виїхати. А донька і зять там залишилися. Старший онук пішов служити, а евакуювалась із меншим онуком. Мені вже 70 років. 

Багато чого не вистачало: і хліба, й інших продуктів. Хоча їсти було що. Небагато, але можна було щось знайти. Та й свій город був, і вода своя. А допомоги не передавали жодної, все було зачинено. А тоді донька сказала: «Мамо, вивези моїх дітей». 

Ми проїхали 36 російських блокпостів. Нас перевіряли, допитували, особливо - старшого онука. Але ми, слава Богу, доїхали. Зараз виїхала донька – через Крим, через Росію, а зять там лишився. 

У моєму домі тепер живуть російські солдати, і я не знаю, чи буде мені куди повернутися.

Я дивилася на тих хлопців і не розуміла, навіщо вони до нас прийшли. Я не вірила, що слов’яни, наші брати, могли з нами так вчинити. Усе життя були добрі стосунки, а зараз вони таке з нами скоїли…

Хочеться, щоб якомога швидше війна закінчилася.