Понкратова Софія, учениця 11 класу Харківського ліцею №62

Вчитель, що надихнув на написання есе - Троц Світлана Дмитрівна

Війна. Моя історія

Середа 23 лютого 2022 року, звичайний день. Прокидаюся, збираюся до школи, мама відвозить, сиджу на уроках, на перервах розмовляємо з однокласниками, йду після школи на автобусну зупинку, приходжу додому, роблю домашнє завдання, лягаю спати.

Це був мій останній, звичайний день. Я була не готова до майбутніх подій. Ніхто не був.

Четвер 05:00 24 лютого 2022 року, день коли моє життя змінилось. Цей день був як початок кінця. Я прокидаюся від якогось дивного звуку. Подумала, що хтось вирішив запустити феєрверки, через декілька секунд лунає вибух. Я вибігаю у коридор, мама з бабусею теж, ми зачиняємо усі двері й сідаємо на підлогу. Лунає другий вибух. Мене трясе, я дзвоню до своєї подруги, яка живе на сусідній вулиці, у сльозах говорю про початок війни. Подруга заспокоює і розповідає, що було попадання у військову частину.

Через 10 хвилин моя сім’я вийшла з коридору, всі розійшлися по своїм кімнатам. Мама пішла дзвонити колегам. Я відкрила у телефоні чат з класом, вчителька написала, що до школи ніхто не йде. Однокласники почали прощатися, на випадок, якщо трапиться щось погане. Я пішла до кімнати, де вікна виходили на усе селище. Тиша. Лише чутно постріли автоматів.

08:00, мама вирішила відвезти мене у сусіднє село до тата. Село знаходилося ближче до міста. Коли ми виїжджали ми побачили, як пішки ідуть наші військові, вони йшли групами по дві або по три людини. Мені було тяжко повірити, що почалася війна. Я думала, що пройде кілька днів і все закінчиться.  Ми приїхали до тата, мама сказала, що не може залишити бабусю, тому повернеться додому. Тато, бабуся по татовій лінії і я вирішили облаштувати льох для нашого перебування там.

Коли ставало гучно спускалися у наше сховище. Було страшно, тривожно, я намагалася бути сильною, плакала лише на самоті, щоб не лякати інших. Мене охоплювала паніка, коли чула гул літаків. В голові з’являлася думка: “А якщо вони зараз скинуть на нас авіабомбу”.

Не виходила на вулицю, сильно боялася, бо думала що може початися обстріл. Субота 26 лютого, тато поїхав на роботу. Зникло світло та зв’язок, стало ще більш тривожно. Я і бабуся сиділи у підвалі увесь день. Неділя 27 лютого, тато повернувся. Розповів, що бачив як люди у місті біля церкви на колінах молились. Я почала виходити на вулицю, там було багато знайомих, на душі стало трішки легше.

Здається, було 9 березня, коли тато поїхав за продуктами до мікрорайону, де я навчалася. Він приїхав нажаханий. Пізніше він розповів, що біля магазину, де стояла черга, прилетіла міна.

У той же день приїхала мама і відвезла мене назад додому. Коли ми їхали на дорозі було пусто, лежав сніг, я бачила підбиту російську техніку. Як тільки ми прибули додому, ми пішли до підвалу, бо пролетіло 6 літаків. Ми були з нашими родичами, загалом у маленькому підвалі сиділо 7 осіб. Мій двоюрідний брат пішов воювати, сказали мені тоді. Було дуже боляче це чути, він мені як рідний.

Наступні дні ми бігали до підвалу, не важливо, день чи ніч, ми вставали й бігли у сховище. Не дивлячись, на таку ситуацію, ми посміхались. Ми раділи кожному новому дню. Ми раділи, що ми ще живі. Ми пристосувалися до такого життя.

14-15 березня, російські війська зайшли у селище. Були сильні обстріли. Я думала, що загину. Я не та людина, що знає як молитися, але я молилася за брата і за нас.

Росіяни сказали усім жителям нашого населеного пункту виїжджати з села до Росії, бо вони не відповідатимуть за наші життя. Ми виїхали.

На кордоні ми бачили багато людей, вони були нажахані як і ми. Вони мали свої історії. Минув рік. Ми навчилися бути незламними, готовими до усього, вірити у краще.