Максименко Фаїна, учениця 9 класу Комунального закладу "Тимченківський ліцей" Зміївської міської ради Чугуївського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Максименко Аліна Олексіївна

Війна. Моя історія

Цей день мав розпочатися по іншому… 5.30 ранку… На всю кімнату роздається мелодія телефону. Мама щось бурмоче в темноті. Потім встає, вмикає світло, починає мене будити. Говорить: «Сьогодні ніякої школи.» Я не можу зрозуміти, що відбувається.

І тут мама: «Розпочалася війна, рашисти наступають!» Ми з мамою починаємо плакати та в попихах збираємо тривожну валізу.

До цього дня, я чула слово «війна» лише на уроках історії або у фільмах, іноді ще від прабабусі. До речі,  моя мама-вчителька історії в школі. Вона завжди говорить, що війна це смерть та сльози. Прабабуся Єля була дитиною війни і завжди говорила: «Не дай Боже вам пережити війну!» Вона завжди боялася тих страшних часів, які пережила в дитинстві. Це війна і голод, страх за рідних. Її батька забрали на фронт і він зник безвісти. Тяжкі часи випали на дитячі плечі.

Тому прабабуся, боячись, що все може повторитися, постійно тримала запас солі, сірників, цукру, муки та сушила сухарі.

Цього дня, зібравши валізу, мама відправилася на роботу, а я пішла до бабусі Тані. Мама боялася, щоб я одна залишалася вдома. Лише уявіть, на хвилинку, мені 13 років, а мама боїться, щоб я сама чекала її вдома. Ми пішли з бабусею до неї на роботу, годувати котів. Дорогою, над нашим селом летіли військові літаки. Вибухи чути було з усіх сторін. Страх пробирав до кісток. За сім’ю, за рідних, друзів…Ввечері ми зібрали теплі речі, ковдри, тривожну валізу і пішли ночувати до бабусі в погріб.

На той час нам здавалося, що це найбезпечніше місце. Там було холодно та лячно. Ще ми взяли з собою кота, так як теж за нього хвилювалися. Він весь час репетував, мабуть, теж відчував щось неладне. Зв’язку в погребі не було, це ще більше насторожувало.

Замість світла горіла свічка. Тобто ми там сиділи, наче пітекантропи в печері. Зранку ми повернулися в будинок, втомившися та добре підмерзнувши, почали моніторити новини. Так йшов день за днем. Страх, незрозумілісь, чого чекати далі та якийсь негатив, переповнювали зсередини.

Село було повністю відрізане від транспортного сполучення. Дачники, які мали свій транспорт, поступово покидали село.

Хтось виїздив на захід, а хтось- за кордон. Ця міграція також викликала якусь паніку на душі. Проте ми вирішили залишатися вдома до останнього. Мама сказала: «Це наша Батьківщина, ми на своїй землі!»

Багато людей залишилося без роботи, без коштів на існування. В школі об’явили додаткові канікули, які не несли ніякої радості. Ми продовжували сидіти в «печерах».

Потім почалося ще гірше… Над селом почали збивати ракети, які скоріш за все летіли на місто Ізюм чи Балаклею. Рештки, які сипалися, люди знаходили в дворах чи городах. В декого такі частинки полатали дах або машину. Слава Богу, що люди всі живі залишилися.

Поступово нервова система почала приходити до ладу, адже людина- це така істота, яка може звикнути до будь чого, як хорошого так і поганого. Одного не можу зрозуміти, як звикнути до того, що юні роки йдуть, а ми знаходимося поза соціумом, не ходимо в школу, не спілкуємося живою мовою?!

Душа невпинно болить за майбутнє своїх рідних, країни, народу. Війна багато чому нас навчила. Я почала розуміти, що треба цінувати те, що маєш і тих, хто поруч з тобою. Я дуже люблю свою Батьківщину! Щиро вірю, що Батьківщина починається з кожного з нас. Недарма В. Сосюра писав:

Любіть у коханні, в труді, у бою,

Як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою- і вічні ми будемо з нею!