Клейменова Софія, учениця 9 класу Куликівського ліцею Куликівської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області

Війна. Моя історія

Я завжди казала, що не боюся смерті… Я боюся війни і вона прийшла… Того дня життя ніби зупинилось. Небо  вже не було таким блакитним і світлим. Сонце вже не світило так яскраво. Світ здавався іншим…Безбарвні вулиці. Пусті полиці.  Збентежені люди. Нестача хліба.  Пустий будинок. Перші жертви і перша колона танків.  Перед очима минає лише мить світлого, щасливого дитинства.

Того дня я так і не пішла до школи,не поїхала на олімпіаду з української мови, не зустрілася з друзями…Деяких з них вже немає…. Я зрозуміла, що почалася війна.Було чітко чути гул моторів, вибухи та влучання, я розуміла, що небезпека поруч.

Масштабні обстріли, потужні «Гради», артилерія, авіація, вибухи, хаос істерики, вбивства…Ворог руйнував все, що траплялось на шляху. Я сиділа у звичайному сільському погребі, що ледве стояв.  За цей час навчилася розрізняти: що летить? куди летить? І наше то чи ні.

Сподівалася на краще, а готувалася до найгіршого. Мою музику замінили сирени, мої сни замінили новини, мої вулиці замінили підвали, мій рюкзак замінив весь будинок.

Коли російська техніка була вже за триста метрів від мого будинку, почалися вуличні бої. Поранені, вбиті… І тут ти вже розумієш, що завтра може вже не настати. Усвідомлюючи це, в тебе виникає лише одне бажання: «Якщо я все таки помру, нехай Бог відправить мене в рай, бо пекло я побачила…». Наші хлопці не їли, не милися, лежали по горло у піску.

Ворог не жалів ні старого, ні малого. Всюди міни, кров тварин та людей, поранені, знищені будинки, полум’я, а над головою замість пташок лише снаряди і потужний гул літаків.

Я НЕ відчувала життя, я ніби просто існувала, вмерла…. Коли летить літак, то рано чи пізно гул віддаляється, а того дня він був навіть за звуком зовсім іншим. Гул наростав і, в якийсь момент,  я подумала, що зараз помру і більше ніколи не побачу своєї сім’ї. А потім прогримів страшний гуркіт…я нарешті розплющила очі  і зрозуміла, що жива. То була авіабомба, яка впала за 200 м від дому.

Ворог безжальний….він не має жалю, співчуття… Змітає все, що трапляється на шляху. При цьому не жаліючи нікого – ні дітей, ні пенсіонерів. Ми були за крок від смерті, коли в бабусі почали відмовляти ноги через внутрішню кровотечу. Влучання навколо нас, потрібно бігти в укриття, а ми не можемо. Ми прощались з життям, але чудом вижили. Руки є! Ноги є! Іще живі…

 З часом наші ЗСУ ворогів знищили. Вилікували бабусю, і ніби все файно, але ж, дім…подвір’я…

Усюди були ями від ракет, подекуди виднілися самі ракети, земля була світло сірого кольору, окрашена кров’ю…

Це була кров моєї вівчарки Джека, вбитого касетною ракетою….А він так дивився мені в очі, так гостро і сильно, і водночас з такою довірою… Мій кіт, що був контужений. Він не розумів нічого, ходив з кутка в куток, а потім  помер.

З часом відремонтували будинок,застеклили вікна, дірок в стіні вже немає, не видно уламків ракети в стелі, та спокою все немає… Вже працює магазин, єхліб, шрамів натільних не видно…

Вже нам усім такий звичний звук тривоги і щоденні посилання на донат. Ми міцно виборюємо перемогу, але, нажаль, з великою кількістю втрат.  Війна змінила всіх. Тепер у нас у пріоритеті життя. Не новенький ремонт і не айфони. Ми радіємо дзвінку по телефону. Тепер дзвонити до родини вже не лінь…І ми забули все, чого раніше так бажали. Тепер у нас в пріоритеті мир та молитви до Бога. Лише на нього маємо надію…