Кравченко Дар’я Романівна, 15 років, учениця 10-Б класу ліцею №4, м. Вільногірськ, Дніпропетровська обл.
Вчитель, що надихнув на написання - Носова Анна Олександрівна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
«Ура! Ось і закінчилася дистанційка!» - міркували вчителі та учні взимку.
В понеділок, 21 лютого, я раділа, що зустріну однокласників після тривалого карантину через ковід-19. Прийшовши до класної кімнати, ми обіймалися з однокласниками й не могли зробити тишу, навіть під час уроків, адже так давно не бачилися у стінах дорогого ліцею.
Всі дев’ятикласники думали, що будуть спокійно навчатися до літа, а потім, звичайно, хвилювання, підготовка до ДПА, іспити, отримання свідоцтв. Далі у когось новий крок у майбутнє, а саме: вступ у технікуми, коледжі або ж: «Привіт, десятий клас».
Вечір середи минув буденно: я сходила на танці, виконала домашню роботу і з гарним настроєм лягла спати.
Що це? Чому горить нічник в одній із кімнат і ніби крізь сон чуються стривожені голоси моїх батьків? Я не встигла отямитися від того, чому мене так рано підняли, адже надворі ще так темно.
- Що трапилося? – не розуміючи стан дорослих, запитала я.
- Почалася війна! – стримуючи страх і розгубленість, відповіли мені рідні.
Я не повірила почутому. Тато відразу поїхав до супермаркету по харчі, а потім в аптеку – по медикаменти для тривожної валізки, мама збирала чемодан з речами. Я дивилася на цей чемодан і пригадувала, як сильно раділа, коли ми в нього щось складали, адже це відбувалося, як правило, перед цікавими і веселими подорожами. Увімкнувши тремтячою рукою новини, від ведучих телеканалу «1+1» я почула страшні звістки. Ось саме тоді, напевно, до мене прийшло усвідомлення жахливого й страшного слова «ВІЙНА». Відразу в голові промайнули бабусині слова: «Лише б не було війни, а все інше налагодиться!»
Біль, страх, невпевненість, тривога і сльози стискали груди, ніби велика брила важкого-преважкого каміння. Цей день для мене та моєї родини, на жаль, означав певний кінець. Кінець мріям, планам і взагалі кінець радості, безтурботності та миру. Тисячі життів змінились повністю, як кажуть люди, перевернувшись з ніг на голову.
Постріли, вибухи, ракети, правила повітряної тривоги. Боже! Так інколи хочеться прокинутись і зрозуміти, що це все було просто страшним сном, після переглянутого в суботній вечір бойовика. Але ж ні! Ми намагаємося прокинутися вже майже пів року, а найголовніше – хочемо розбудити від примарного сну весь світ, який споглядає за нашим болем, ніби за сучасним трейлером.
Ні, таточко, не йди! Не відпущу! Не покидай нас, татусю! – кричала моя душа, адже я не могла вимовити жодного слова, бо захлиналася слізьми в коридорі, в тому коридорі, в якому щовечора з роботи зустрічала найріднішого чоловіка. Цей день не забуду, напевно, ніколи. Мого тата забрали в Збройні сили України.
Я пишаюся моїм найріднішим охоронцем: зараз він стоїть пліч-о-пліч з побратимати, захищаючи наш спокій. Ми з братом та старшою сестрою намагаємося у всьому допомагати мамі й дуже сильно чекаємо на батька, щоб знову проводити разом час, подорожувати та частіше обійматися.
Я не можу спокійно дивитися на мою неньку, адже лише зараз, коли забрали від нас батька, я почала більше цінувати її.
Не знаю сама чому, але мимоволі згадую український воєнно-драматичний телесеріал «Мама» режисерів Тараса Ткаченка та Сергія Маслобойщикова. В головної героїні фільму, Ніни Петрівни, син йде на війну добровольцем. Одного дня бідолашна мати дізналася, що її кровиночка в полоні, тому жінка, не роздумуючи, їде на його пошуки. Саме зараз до нашого народу приходить розуміння того, що потрібно цінити кожну дорогу для себе людину та кожну хвилину, проведену разом.
Я пишаюся тим, що вільногірці з початку повномаштабного вторгнення росії в Україну займаються волонтерством, приймають у своїх оселях переселенців, плетуть сітки, майструють буржуйки.
Нещодавно в нашому маленькому містечку відбулася благодійна ярмарка «Вільногірськ – це Україна», зібрані на ній кошти будуть передані на передову наших янголам-охоронцям до чотирнадцятого жовтня. Моя родина постійно долучається до таких акцій, адже не з чужих слів знаємо, як інколи буває тяжко нашому татові. Учора я своїми руками пошила ляльку-зерновушку, а сьогодні написала листа рідним воїнам. Маю надію, що все це допоможе підняти настрій і підтримає морально наших захисників.
Як бачимо, війна змінює життя кожного. Однак сподіваюсь, що ці випробування зроблять нас тільки сильнішими та згуртованішими і ми будемо справжніми патріотами рідної України, адже як казав Іван Франко у своїй історичній повісті «Захар Беркут»: «В єдності наша сила».
Слава Україні! Героям Слава! Перемоги і Миру нам усім, адже, я впевнено можу сказати, що це МРІЯ кожного українця. Ми – нездоланні, адже є нащадками хоробрих князів Київської Русі та козаків!