В’юн Вікторія Миколаївна, 14 років, учениця 9 класу Нікопольського ліцею №16 НМР
Вчитель, що надихнув на написання - Парсамян Анастасія Анатоліївна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Про початок війни я дізналася 24 лютого. Приблизно о сьомій мене розбудили батьки, розказавши цю новину. Я була шокована. Потім вони почали терміново збирати речі та документи. Це змусило їх планувати виїзд із міста чи взагалі України.
Я одразу знала, що не хочу залишати Україну.
Перебуваючи тривалий час у Карпатах, я кожен день розмірковувала про те, що хочу повернутися до свого рідного Нікополя. Додому. Я дуже люблю свій край, тому не уявляю, що можу його назавжди покинути.
Навіть у такі жорстокі часи Нікополь – найкрасивіше, наймиліше та найкомфортніше для мене місто.
Перші години війни, мабуть, були найскладнішими. Не було майже ніякої інформації, наша родина не знала, чого очікувати. Серед людей ширилася паніка та песимістичні настрої. Ми наче стали коралями від намиста, що розірвалося, і покотилися у різні куточки кімнати (світу).
У такий екстремальний період природно виникають думки, переживання та різноманітні емоції, про які ми раніше, у мирний час, навіть не здогадувалися. Спочатку у мене був страх за себе і своїх рідних, за наше майбутнє. Потім мені здавалося, що все те, що відбувається навколо, – це лише сон або якийсь невдалий фільм жахів. Після цього я була оповита тривогою тривалий час. Наразі мені краще. Добре допомагають триматися чудові та героїчні історії про наших людей. Я намагаюся себе обмежувати у прочитанні новин. Також мене рятує спорт.
На жаль, я більше не вірю в те, що війна так швидко завершиться. Це вже здається довготривалим періодом із деякими затишшями. Адже все розпочалося не місяць тому, а триває насправді більше 8 років. Нам не пощастило з сусідами. Але я навчилась приймати це і знаходити ті позитивні моменти, які будуть життя робити адекватним та наповненим не тільки негараздами. І також є надія й віра у нашу перемогу.
Мабуть, як і у багатьох, у мене бувають такі дні, коли я ненавиджу весь світ через війну і негаразди, які приносить вона людству, тому й виплескую негативні емоції та злість на тих, хто поруч. А бувають дні, коли я маю світлу надію.
Свого часу на мене дуже сильно вплинули новини з Маріуполя про дуже активні бойові дії. Особливо факти про пологовий будинок, театр… Це ті моменти, які надію вбивали.
Лише розмови з близькими та друзями тоді не дали мені потонути в переживаннях.
Тепер я ціную кожну мить. Я також помітила, що змінилося і моє оточення: люди почали більше дбати про своє життя, здоров’я, робити щось виключно для себе і менше думати про матеріальне. Ми просто перестали відкладати життя «на потім». Я більше не боюся, звук сирени вже не лякає. Я точно знаю, що незламні та непокірливі українці, звичайні, але героїчні хлопці та дівчата, гинуть на Сході, борючись за нашу свободу. Вони віддають себе повністю за те, щоб ми могли жити своїм життям: гуляти, вчитися, захоплюватися якимись дрібницями, слухати музику й лінуватися помити зайвий раз посуд. За це їм низький уклін та вічна подяка.
Я розумію різницю між війною та миром. Мені здається, що поняття війна тепер розуміється навіть краще. Це біль. Сльози. Відчай. Ненависть. Помста. Смерть. Порожнеча. Але що таке мир? Для мене мир – це спокій. Це щасливе життя. Це держава, де панує справедливість. Це місце, де всі ми маємо однакові можливості, де ми цінуємо наші надбання і тих, хто поруч.
Щоб люди були щасливими, потрібен мир у всьому світі. Мир на землі – можливість жити повним життям: займатися улюбленою справою чи працювати, відвідувати якісь гуртки, писати повідомлення друзям, готувати вдома улюблену піцу чи гладити котика. Мир – це не боятися за життя наших батьків та близьких людей. Мир – найцінніше, що може бути.