Володимир Максимович і його жінка тяжко пережили смерть сина, який підірвався на міні. Їхнє фермерське господарство зруйноване, а донька і онук залишились без житла й тепер разом з батьками винаймають квартиру у Запоріжжі.

Ми – з села Білогір’я Оріхівського району. Наше село одне з перших прийняло на себе удар російських загарбників. У селі проживав мій син, він був фермером. У нього було своє стадо корів, він займався улюбленою справою. У селі ми і наші діти жили й працювали з самого дитинства. Тому ні ми, ні син нікуди не виїжджали. 

Восьмого травня у нас сталася трагедія: прилетіла міна – вбила нашого сина. А дев’ятого - військові нас із жінкою вивезли з села.

Зараз ми обидва взагалі не ходячі, жінка майже не рухається. Все – на стресі.

Нині у селі із рідних не залишилося нікого. Туди зараз не пускають. Кажуть, що будинки попалили, але точної інформації у нас немає. 

Декілька разів онук проривався, щоб щось забрати. Казав, що господарство розбите, а корів військові відв’язали, тож вони просто бродили по луках. У сина стільки планів було мирних: і молочко робити, і сир – ну, молочні продукти – і в один день все обірвалося. Така череда була – сто голів! Були б хоч наші військові на м’ясо порізали, щоб ті корови марно не бродили…

Ми зараз у Запоріжжі знаходимось разом із донькою, знімаємо квартиру. Доньчин будинок в Оріхові розбитий, і у її сина – теж. Проживати там зараз неможливо, тому що обстріли кожного дня, немає світла, води, газу. Ну, нічого немає.