Юрчук Владислав, 10 клас
Дівичківський ліцей Дівичківської сільської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Демчук Тетяна Іванівна

Війна. Моя історія

У нашій країні вже не перший рік триває війна. Війна…Це слово жахливе. Ще не так давно я посміхався, радів життю, мав багато планів на майбутнє. Але в один момент все змінилося ….

24 лютого 2022 року війна вдруге увірвалася в наше життя. Ранок почався з того, що росія бомбардувала Київ, Харків, Дніпро, Луцьк… Розпочався наступ із боку окупованого Криму на наші міста: Суми, Чернігів, Житомир... І це був лише початок…

Ця новина, яка сколихнула всю неньку Україну, дуже жахлива та тривожна. Російські війська здійснили масовану повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ. Не оминули і Київщини. Війна... Так, війна, яка принесла з собою величезні страждання, невимовні втрати і руйнування.

Для мене, так і для моєї родини це жахливий, незрозумілий день, ці події трапились несподівано. У перший день я прокинувся від гуркоту військової техніки, мама з кимось гучно говорила по телефону і метушилася по квартирі – збирала валізу, а у мене було сповіщення «Сьогодні у школу не йти». Цей день мені запам’ятається назавжди. Мама постійно повторювала: «Не хвилюйся, синку. Все буде добре». Я сидів і розумів, що нічого не розумію. Включав телевізор, а там – фільм жахів. Місто почало готуватися до оборони. На дорогах з’явилися протитанкові їжаки, з мішків зводили оборонні споруди.

Власники магазинів забивали вікна фанерами. Ми всі спостерігали за новинами з екрану телевізора. Бої точилися в передмісті Києва. Мама зібрала документи, гроші та речі першої потреби – в будь-яку хвилину готові були зилишити домівку. Також по телебаченню розповідали про світломаскування, щоб не давати орієнтирів для авіації. Мама закривала вікна ролетами і вмикала лампу. У лютому темніло рано. А коли лунав сигнал тривоги, наша сім’я бігла до сусіднього підвалу. Дуже страшно було у перші дні війни. Коли ми пішли з мамою у магазин купити продукти на найближчий час, бо невідомо, що буде далі, то побачили хаос: люди купляють все, що тільки можна. Всі переполошені – води, круп, цукру, солі немає. Нам довелося купляти закордонні продукти харчування, які коштували у два рази дорожче, та й ті швидко розібрали. Один з продавців магазину сказав, що багато складів із продуктами харчування були вщент зруйновані, та невідомо коли і звідки привезуть продукти. Дякуючи місцевим фермерам, ми безкоштовно отримували хліб, молочні продукти, курятину, олію.

На сімейній нараді після двох тижнів у підвалі, ми вирішили переїхати на західну Україну до моєї бабусі. Ми швидко зібрали усе найнеобхідніше. І наступного ранку залишили рідну домівку. З собою у нас була крихітна валіза. Проїжджали блокпости, бачили багато військових, зруйновані села та міста. Приїхавши на Хмельниччину, ми наче потрапили в іншу реальність. Я почав дистанційно навчатися та знайшов нових друзів. А ще, щоб відволіктися, продовжив займатися своєю улюбленою справою – футболом.

У тій новій реальності, де я тепер живу, кожен спокійний сон переривається лунанням сирен, нагадуючи про непередбачуваність життя. Але навіть серед цього хаосу «Відбій повітряної тривоги» став моєю найзаповітнішою мрією. Ці слова, як магічне заклинання, стали для мене символом надії, і нагадуванням про те, що навіть у найскладніших моментах може бути місце для відпочинку і відновлення. Також з початком війни у мене, як і кожного українця прокинувся патріотизм, він звичайно був і до цього, але проявлявся не так активно.

Я побачив, що Україна – це не та країна, яка може просто впасти. Україна – країна, що має сильних людей, які готові боротися за свою країну та майбутнє. Україна – країна, де понад усе цінується незалежність, справедливість і сила духу. Справжня героїчність і сила знаходяться в серці кожного, хто готовий боротися за свою країну та своє майбутнє. У ці важкі часи важливо залишатися у єдності, підтримувати один одного і залишатися невпинними у своєму прагненні до Перемоги. Звісно, важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне – не впадати у відчай.