Українець Владислава, вчитель Гімназії №1 Шепетівської міської ради Хмельницької області

Війна. Моя історія

Це все розпочалось давно, у 2014-му…. Усього жаху я ще не усвідомлювала, бо була ще зовсім малою. Не подумала б, що свою юність буду проводити у підвалах, здригаючись від кожного голосного звуку. Але це все реалії XXI століття. Мушу змиритись. 24 лютого. 7:17 ранку. Мене розбудив дзвінок куратора. Її слова: «Без паніки. Розпочалась війна. Збирайте документи, речі. Їдьте додому». Слідом подзвонила мама, плакала, сказала, що обстріляли сусідні міста.

У мене був шок. Мабуть, кожен цю новину сприйняв по-різному. Я ж нічого не пам’ятаю. Певно, розум поставив між мною і усвідомленням чорну завісу. Буду все життя пам’ятати як я із сусідкою по кімнаті бігли в сховище, бо лунала сирена, була оголошена повітряна тривога.

Далі найскладніше – дорога. Вона була швидкою, але водночас довгою: черги на заправних станціях, військовий транспорт, величезний потік машин. Кожної хвилини зазирала до телефону, збили ворожий літак, душа радіє. Водій увімкнув радіо, грала пісня Океана Ельзи «Я не здамся без бою». Символічно. Чесно, думала, що це все буде не довго.

Жодного разу не сумнівалася у наших захисниках, жодного разу не хотіла я поїхати за кордон. Я збагнула, у мене змінилися цінності. Я стала жорсткою, стриманою. У напрузі минув перший місяць оборони. Ми вистояли, країна вистояла.

Весна. Десь почула такий вислів: «Горе – не біда». Синонім уже котрої весни – біда. Чи має хтось право приходити на мою землю, зазіхати на моє життя? Ні, однозначно ні, але якісь «сусіди» вирішили, що я живу в небезпеці, мене і мій народ потрібно визволяти. Ні, не визволяти, а вбивати. Буча. В душі порожнеча. Мабуть, через те, що і місто стало мертвим. Душі – невинно вбиті українці. Для них завтра ніколи не настане так само, як і їх самих. Нелюди вирішили, що мають право втручатись у наше життя, забирати його.

Нищили все, робили звірства над усіма, навіть тваринами. Пишучи це навертаються сльози. Задаюсь питанням: «У чому винні?» Вони просто хотіли жити, створювати сім’ї, ставати для когось бабусями та дідусями, робити перші кроки, ходити у школу, бавити дітлахів.

Буча не єдине місто, де рашисти чинили хаос. Куди не зайде їх нога, там життя нема. Деякі здавались у полон, плакали, казали не знали, куди їх відправили. Чи вони всліпли, коли перетинали кордон? Ні, не вірю. Не вірю сльозам, не вірю словам, нікому не вірю.

Чи можна поєднувати таке святе слово як «віра», з такими бридкими, не підібрати слів, людьми? Та «людьми» я їх не назву. Для їх опису треба підбирати найнікчемніші слова світу.

05.05.2022. Моя частинка серця належала Маріуполю. Місто привид. Нічого не залишилось. Тільки «Азовсталь» заставляла вірити. Вірити у все святе. Це частинка міста, де життя присутнє. Нещодавно окупанти прорвали оборону і увійшли на територію заводу. Спочатку думки були песимістичні, але згадавши аеропорт у Донецьку, я впевнилась – вистоїмо, вигриземо перемогу, по-іншому бути не може.

Азовці тримали оборону 86 днів. 86 днів між пеклом та раєм. Щоб вберегти свої життя, життя поранених, воїни світла змушені були здатися у полон. Це не слабкість. Ні. Це ознака того, що ми, українці, думаємо не лише про себе. Більшість ангелів Маріуполя ще досі у полоні…

Окремий абзац хочу присвятити захисникам, хлопцям і дівчатам, чоловікам і жінкам, які незважаючи на все пекло, боронять нас, нашу державу. Не знаю чи змогла б я триматись. Певно, я слабка духом. Я надихаюсь воїнами. Вони співають, танцюють, читають вірші.

В історію увійде вислів про російський корабель, який все ж таки знайшов своє місце у нашому морі. Кожному, на кого я натрапляю в мережі хочеться писати ДЯКУЮ. Дякувати за те, що вони є. Наші герої зламали плани «вєлікого царя», але який він великий самі знаєте.

Оборона країни триває другий рік. Вірю, надіюсь, люблю. За нами правда, за нами перемога. Хай все ж таки буде весна.