Коли почалася війна, ми були в Херсонській області. Пів року пробули в окупації, потім виїхали до Польщі. А зараз живемо в Запоріжжі.

24 лютого ми бачили, як ідуть танки з російськими прапорами. І як підривали Каховку - це все ми бачили. Пів року було дуже тяжко. Бувало навіть нічим дітей годувати.

Найстрашніше – це коли розстрілювали людей у селах. Приїжджали кадирівці і розстрілювали людей.

Зворушило, коли ми виїхали з окупації. Ми виїжджали через Василівку своєю машиною з двома дітьми. Стояли на розбитій заправці в серпні. Було дуже страшно. Не було води, їжі. Ми три доби спали в машині. А коли виїхали і побачили українські прапори і наших хлопців – це найкраще, що тоді було.

Усі в нашій родині залишилися без домівок, ні в кого немає житла: ні в брата, ні в сестри. Оріхів розбомбили повністю, там немає нічого.

Сину вісім років - найтяжче було йому. Він виривав волосся, не спав, ховався під ліжко. Зараз дитині вже трішки легше. Ми ходили до психолога, і синові стало трохи краще.

Хотілося б, щоб цієї війни не було. Ми жили, працювали, виховували дітей, а зараз залишилися без нічого.