Мені донька зателефонувала, сказала, що бомблять Харків. А пізніше приїхала і каже: «Все, ми виїжджаємо». Тяжко було, але довго не вірилося. Мабуть, місяця через півтора зайшли до нас окупанти. Згодом прийшли до нашого супермаркету і сказали, щоб переоформлювали документи і працювали на «ЛНР». Тоді я виїхала до дітей на Дніпропетровщину. 

Тут нас прийняли добре. Мені здається, що в нас люди чуйні, і це дуже приємно. У нас усе є. 

Ми гуманітарну допомогу отримуємо. Діти поруч, допомагають. Але, звісно, хочеться додому. Там мама залишилася, їй 86 років.

Шокує те, що син далеко. Він прикордонник. Був три місяці в Бахмуті. Каже, що зараз у Рівненській області, але не дуже віриться, бо про те, що він у Бахмуті, я не відразу дізналася. Ось це і шокує.

Головне – щоб закінчилася війна, і ми повернулися додому. Щоб ми всі були поруч із рідними, з дітьми, онуками. І щоб мама дочекалася.