Ніколайчук Діана, 10 клас, Сарненський ліцей№1 імені Т.Г.Шевченка

Вчителі, що надихнули на написання есе - Турик Ірина Ростиславівна, Аврамишина Тетяна Мирославівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це переломний момент для кожного українця. Ніхто не очікував, що 24 лютого росія почне повномасштабне вторгнення в Україну і змінить життя та долю мільйонів та зруйнує плани на майбутнє. Кожен має свою історію та спогади, пов’язані з війною.

Я прокинулась 24 лютого від схвильованого голосу сестри. Спочатку не повірила у те, що розпочалась війна, але по телевізору в новинах уже показували жахливі сцени.

На той час моя мама була у Борисполі. Вона розповідала, що прокинулась о 5 ранку від вибухів. У її голосі була тривога. Згодом мама подзвонила та сказала, що знайшлася людина, яка вивезла її та подруг ще до початку найбільшого хаосу. Тоді тривога трохи відступила, але ненадовго, тому що соціальними мережами ширилась інформація про обстріли. Я та мої рідні не спали до ранку, ми лякались кожного звуку. Мої сусіди (це сім’я, де моя близька подруга) виїхали в перший день та більше не повернулись.

Це означало, що вже більше так не буде, як було раніше. Вулиця, де раніше було стільки дитячого галасу, затихла, усі рятувались, як тільки могли…

На другий день війни я з сестрою поїхала в село до мами, а тато пішов до територіальної оборони. Знайомими вулицями їхали колони військової техніки. Було дуже страшно. Я вперше почула сигнал повітряної тривоги… Кожен наступний день проходив у напрузі, але ми намагались повернутись до звичних справ. Тривога поверталась, а з нею – злість на країну-сусіда через Маріуполь, Бучу, Ірпінь та інші українські міста.

Перший місяць війни ми спали вдягнутими, біля ліжка стояла тривожна валізка.

16 березня у нашому місті були перші вибухи. На щастя, я була в селі на той час. Саме в ту ніч мій тато був на чергуванні, зателефонував нам і наказав іти в укриття. Усім було дуже страшно, не знали, чого очікувати. З того моменту ми почали знову спати в одязі та боятись кожного сигналу повітряної тривоги.

З того часу я довго не ходила гуляти, бо ніколи не знала, коли почнеться тривога та де поблизу укриття.

25 червня … Звичайний день. Я збиралась іти гуляти, до моєї сестри прийшли друзі. Тато та бабуся займались своїми справами. Розпочалась повітряна тривога, і в серці ніби якась напруга була, я не звернула увагу, та вже хотіли йти гуляти, як тут – гучний вибух. У мене почалась істерика, я побігла до укриття. Бабуся та сестра плакали...

Усе трусилось, світло блимало. Це було дуже страшно... Після цього я перестала ігнорувати сигнали повітряної тривоги та щоразу ходила в укриття.

До війни у мене було багато планів на майбутнє. Я ходила у школу танців, ми збиралися поїхати до Болгарії, але все змінилося. Стільки свят відмінилось через війну, стільки мрій зруйнувалось, але ми намагаємось не здаватись та крокуємо вперед. У такий час потрібно жити одним моментом та цінувати те, що в тебе є. 28 серпня – це, мабуть, найгірший день у моєму житті. Розпочалась повітряна тривога, але вона лунала настільки тихо, що я не звернула уваги. І знову чую цей свист і дуже сильний звук… Було настільки страшно, що я лякалась кожного звуку в підвалі. Вийшовши звідти, я не чула нічого взагалі, я ніби перебувала у своєму світі.

Напруга в серці розросталась, я не знала, куди себе діти та що робити. Ми намагались заспокоїтись та згадували теплі, хороші моменти у нашому житті.

Отже, війна для кожного – це страшні спогади. Мені дуже шкода тих людей, які опинились у центрі військових дій. Вона змінила кожного та зламала плани на майбутнє, але ми продовжуємо вести боротьбу та не здаємось. Навіть у такий час ми влаштовуємо благодійні концерти, жартуємо та насолоджуємось життям. Важливо підтримувати один одного та допомагати. Ми впевнені, що перемога буде за нами.