Краус Віка, 9 клас, Чорнобаївська гімназія-філія опорного закладу освіти "Чорнобаївський ліцей Чорнобаївської селищної ради Черкаської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романенко Ірина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Народна мудрість говорить: «Життя прожити – не поле перейти». З цього вислову я розуміла, що життя легким не буває, воно складається з білих і чорних смуг, які постійно переплітаються між собою. Кожна людина проходить свій життєвий шлях сама, долаючи всі перешкоди. Але я ніколи не думала, що мій життєвий шлях так рано стане важким.

І моє щасливе, безтурботне дитинство-юність перекреслить страшна війна, наповнююючи його жахом і стражданням.

Двадцять четвертого лютого, першого дня війни, ми перебували в Херсоні. Ще тоді я не підозрювала який жах мене очікує. В той день ми повинні були йти в школу після карантину, але вранці батьки розбудили мене зі словами, що почалася війна. Як зараз памятаю як було страшно, коли їхали російські танки, літали їх гелікоптери, в перші дні було страшно дивитися  навіть у вікно.

З двадцять четвертого лютого по четверте березня, ми ховалися і ночували у підвалі навчального закладу, спали на стільцях і спортивних матах. Я всю ніч не могла заснути: боялась, що може прилетіти ракета.

Я не виходила на подвір’я. Було страшно, коли в місто заходили окупанти, стояв суцільний гуркіт техніки, вони йшли цілодобово, декілька днів поспіль. Пів року ми жили в окупації, словами не можу висловити як було страшно, але ми не здавались. В окупації  зовсім не було зв’язку, нас примушували брати російські сім-картки, або залишатися без зв’язку. Дуже багато людей залазили на дерева, щоб зловити хоч якийсь сигнал, бо не було ніяких відомостей від рідних, і люди йшли на все ,щоб бодай якось почути їх. Ми ніяк не могли зрозуміти, що насправді відбувається через брак зв’язку,відсутність телебачення ( бо кацапи зруйнували телевежу) та інформації.

В самому місті стояло багато блокпостів, людей без причини могли забрати в так звані «підвали», катували їх за те, що вони були українцями.

Вперше ми виїжджали з окупації в червні, через м. Берислав, невелике містечко в Херсонській області. Ми проїхали дев’ятнадцять російських блокпостів. Два дні, влітку, в полі, на самому пеклі стояли в черзі на виїзд. Колона машин розтягнулась на кілометри. Пам’ятаю, що колона машин на виїзд була без кінця і без краю. Було страшенно спекотно, моя мала сестричка , якій було тоді 3 рочки, почала вередувати, закінчилася вода і їжа. А ми знаходилися в полі.

Ми повернулися тоді назад додому , а ту колону, яка залишилася , на третій день, після нашого від’їзду-обстріляли. Було багато загиблих…

Другий раз, ми виїжджали через Запорізьку область, проїхали вже тридцять блокпостів. Але саме тоді в нас вийшло виїхати. Ми приїхали в саме Запоріжжя увечері, коли було вже темно. Ми були такі раді, що нарешті  опинилися на території підконтрольній Україні, що більше не побачим російських військових. Вночі ми переночували у Запоріжжі, а на наступний день ми поїхали в Черкаську область, в селище Чорнобай, бо тут були родичі мого дідуся.

Тут я почуваю себе в безпеці, але все одно дуже - дуже хочу додому , в рідне місто Херсон.

Ми виїжджали на 2 місяці, бо були впевнені, що Херсон звільнять і ми відразу повернемося додому.  Херсон звільнили в листопаді. Нашій радості не було меж…Але, через тиждень моє місто почали жорстоко знищувати. Обстрілювали  з правого берега, а оскільки наш будинок знаходиться навпроти Дніпра, то він був перший, куди влучила кацапська ракета. А наступного дня знову…Немає слів, щоб донести, що ми відчували і відчуваємо зараз, як ми сумуємо за рідним Херсоном.

Бог вчить нас прощати, але я ніколи не прощу тих нелюдів,  які зруйнували мої мрії, мій звичний життєвий устрій, наше життя і життя сотні тисяч українців.