Чумаченко Софія, 1 курс, Київський фаховий коледж туризму та готельного господарства

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юша Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Спомини… Як важко вони даються зараз! Ти ніби у чергове повертаєшся туди, де життя було поставлене на паузу і почалися довгі дні чекання. Мій ранок двадцять четвертого лютого мав розпочатися о сьомій. Холодний зимовий день завітав о четвертій — не через будильник, а через вибухи. Першим питанням було: «Я йду сьогодні до школи?» Мама відповіла категорично: «Ні». Ось уже сьома ранку: мама іде на роботу, тато їде за бензином, я залишаюся вдома і збираю деякі речі. Ми всі у паніці.

На другий день мама залишилася ночувати на роботі у підвалі через сильні обстріли. Було дуже страшно за неї, але ніч пройшла добре.

Дуже багато моїх знайомих і друзів виїхали. Лише раз мені вдалося побути з найкращою подругою у неї вдома, але через тривогу тато приїхав забирати мене майже одразу після того, як привіз. Прийшло розуміння – це надовго. Минуло кілька тижнів. Батьки збиралися їхати за бензином, але за день до цього через обстріли єдину заправку зруйнували. Прийшов час думати: їхати кудись чи залишитися тут? За кордон ми не поїдемо, бо не залишимо тата. Їхати у Черкаську область небезпечно, у Чернігівську також. Виникла ідея вирушити у Велику Димерку, але щось нам не дало можливості це зробити. 

І через кілька днів ми дізналися про окупацію цього населеного пункту. Такі рухи дали змогу відчути силу, але вона швидко вичерпалася. І знову ми спантеличені.

Пройшло 40 днів з початку повномасштабного вторгнення, і я вийшла на вулицю. У цей час моя сусідка теж вирішила подихати повітрям. І так я дізналася, що не одна залишилася. Пізніше подруга переїду в одну з європейських країн. І ось  я сам на сам з обставинами. Через деякий час ми зібралися поїхати у Чернігівську область до бабусі. Дорогою проїжджали села, які були певний час під окупацією: будинки напівзруйновані, вікна вибиті, обстріляні паркани з написом «Дети».

Сльози пішли від побаченого. Відчувала, як у мені накопичується праведний гнів.

Ми у бабусі. Вона живе недалеко від Десни, де проходять навчання військових. Бабуся з початку війни допомагала нашим речами та їжею. Коли я була маленькою і приїжджала до неї, то чула звуки з полігонів. Зараз згадую це і свої запитання: «А це що за вибух був тільки що?» Мені відповідали: «Це наші хлопці навчаються захищати Україну». Далі я ставила ще одне питання: «А навіщо, якщо у нас все добре?» Якби ж то тоді могла подумати, що усе моє життя перевернеться і я буду шкірою відчувати, що таке війна.

Уже восени повернулися багато моїх друзів та знайомих, і я нарешті почала виходити на вулицю.

Далі — початок літа. Дні проходили тихо та безтурботно. Школа. Уже через тиждень після початку навчання ми у підвалі через тривогу, а ще через кілька місяців починаються тривоги, які тривають понад 4 години. Нас повертають на онлайн-навчання. При цьому набирають обертів вимкнення світла, коли немає ні інтернету, ні зв’язку, а на вулиці дуже холодно. Закінчення восьмого класу і початок дев’ятого.

Ситуація у країні не змінилася: восени було добре та спокійно, взимку знову починаються вимкнення світла, через що немає зв’язку, інтернету та дуже холодно.

Новий рік, який ми знову зустрічаємо під обстрілами, холодна весна і початок літа. Я готуюся до вступу у коледж, ну і, звісно, відпочиваю. Намагаюся радіти кожному дню, але щось усередині мене не дає на повні груди вдихнути щастя. А як воно зараз пахне?

Початок осені — й я студентка. Майже все спокійно. Іноді вимикали світло, але не так часто. Тривоги лунають майже кожен день, але це все є звичним.

Проте я ніколи не забуду перший день повномасштабної війни: ті перші обстріли, «шахеди», сирени і, звісно, страх. Але більше за все хочу відчути той запах мирного життя у вільній країні, яка має титанів-велетнів, що захистять нас усіх!