Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Анна Мігура

«Україна хоче жити вільною та щасливою»

переглядів: 290

Мігура Ганна, 14 років, ХЗОШ №100, м.Харків

Есе «Один день»

У моїм серці вже багато років живе спогад. Я хотіла б його позбутися, бо він ранить. Хотіла б, але не можу…

Я живу під мирним небом, маленька шестирічна дівчинка, українка, котра, як і всі, ходить до школи в перший клас, учить абетку і тільки-тільки починає товаришувати зі однолітками.  У нас у всіх усе гаразд. Усе було гаразд. Поки не трапилось це...

Був понеділок. Число, місяць. Звідки мені це знати? Я ж дитина, а діти нечасто слідкують за такими "нудними", «нецікавими» речами. Пам'ятаю лише одне, що була весна.

Так ось, був звичайний понеділок звичайної дитини. Принаймні мені так здавалося на початку цього жахливого дня. Я була на кухні. Ми завжди збираємось на кухні усією родиною. Це ніби така наша невеличка традиція.

Так ось, займалася я там своїми "серйозними " і "важливими", "дорослими" справами. Тобто робила домашнє завдання, яке нам задали в школі: писала літери та малювала закарлючки у прописах. Поруч про щось своє, нецікаве та нудне, розмовляли мої батьки. Іноді до них приєднувався дідусь. Бабуся ж на моє прохання готувала свої фірмові млинці.

Телевізор був увімкнений, але, якщо чесно, його ніхто з нас не слухав. Він "розмовляв" так, для фону. Лише я, все-таки, іноді прислухалася до програми, бо мені, як дуже активній дитині, набридало робити усі ці "уроки".

Та ось між усіма нашими розмовами виникла секундна пауза, у яку добре було чути голос ведучого. І тут у новинах з'явився занепокоєний журналіст. Він, постійно затинаючись, схвильованим тихим голосом сказав, що почалася війна...

Я сіла й не могла рухатися, мій рот мимоволі відкрився. Здавалося, що щелепа зараз відпаде, і, якби не ці жахливі новини, я б сама сміялася зі свого вигляду, бо він був справді комічним. У тихій кімнаті було чути, як зі столу випала ручка, якою я писала. Я зрозуміла значення цих слів журналіста...

Уся моя родина також була дуже схвильована, дорослі почали нервуватися, але тут всі згадали, що поруч я, і стали намагатися тримати себе в руках, стримувати свої емоції. Але, якщо чесно, це їм не дуже гарно вдавалось.

Та це я кажу зараз, коли подорослішала, а тоді їх запевнення, що все буде гаразд, мене заспокоїли. І вже через кілька днів я забула про все. У мене все було як завжди: та ж школа, ті ж розмови з подружками, ті ж сімейні вечори на кухні.  Була ілюзія, що все було пречудово...

Але сплинув час, я подорослішала й зрозуміла, що не все так добре. Лихоліття триває не один рік, гинуть люди. Та всупереч цьому я все одно вважала, що війна не торкнеться мене особисто. Але вона дістала. Мого тата забрали в АТО.

Цей період був дуже-дуже тяжким для всієї нашої сім'ї, бо всі ми хвилювалися за нього. Дякувати Богу, що за деякий час наш тато повернувся живий і здоровий.

Але не всім так щастить. Багато доньок, матерів та дружин чекають своїх татусів, синів та чоловіків, моляться за них. До когось вони повертаються здорові, до когось - тяжко поранені, а до когось не повертаються зовсім.

Ми усі чекаємо того дня, коли зможемо почути гарні новини на кшталт "війна завершилась", побачити наших героїв, подякувати їм.

Чаша страждань мого народу переповнена. З України вже досить. Досить страждань, досить випробувань, досить війн. Ми бажаємо жити в мирі, будувати своє, ясне й неповторне майбутнє.  Україна хоче жити вільною та щасливою.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Харків 2014 2021 Текст Історії мирних діти безпека та життєзабезпечення діти розлука з близькими Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій