Сігалова Олена, 14 років, ХЗОШ №100, м.Харків

Есе "Один день"

Шкільні будні минали як завжди, цікаві уроки проходили непомітно, аж ось настала перерва. Частина дітей вибігла в коридор, щоб трохи розрядити обстановку, переключившись з уроку на ігри. У класі були чутні тихі розмови, якi раптово приглушив гуркіт гелiкоптера, що пролiтав понад нашою школою. Захоплені діти кинулися до вікна, а серед них і я.

- Це гелiкоптер! - долинуло від зграйки дітей, що скупчилась біля підвіконня. І дійсно, справжнісiнький гвинтокрил, от тільки куди він летить?

Пролунав дзвоник. Наша класна керiвничка увійшла до класу.

- А що це за гелiкоптери літають? - запитала я.

- Швидше за все, з пораненими вiйськовими…

На обличчі вчительки в той момент промайнув жаль і смуток, адже ніхто не знав, скільки виживе з тих, хто перебував на тому гвинтокрилі. Почувши відповідь на своє запитання, я сіла за парту… Саме в той день я дізналася про війну.

Увечері після школи, розташувавшись на м'якому дивані, я почала дивитися телевізор. По декількох каналах йшли новини про військові дії, але я лише перемкнула програму та продовжила шукати потрібну мені передачу.

У дитинстві особливо не береш до уваги всю складність ситуації, адже ти ще дитя.

Але в якийсь момент я задумалася, а як почувають себе ті діти, які опинилися в гущі подій? Їхнє життя змінив лише один день на "до" і "після". Напевно, вони теж хотіли гратися й веселитися, проте війна нікого не щадить.

Навіть малі зіткнулися з новою, жахливою реальністю. Дитинство для них закінчилося раптово. Ти більше не можеш заплющити очі й думати, що все добре. Несамовитий страх всередині повільно вбиває світ дитинства, адже тепер дітям потрібно виживати.

Вічні вибухи, стрілянина, гуркіт. Прямо тут і зараз тебе ніхто не врятує, і немає супер-героя, який допоможе.

Золоте правило будь-якої війни: або ти, або тебе. Але що може маленьке створіння? Чуючи вибухи, плакати все більше й більше.

У такому юному віці ти вже боїшся за життя своє та своїх близьких. Ти змушений дивитися на ситуацію, як жертва. Ти можеш лише тікати.

Безвихідність становища остаточно руйнує дитячу психіку. Маленька людина перестає вважати світ безпечним навіть після того, як покидає місце військових дій. І це справді жахливо. Адже на місці кожного з них могла б бути я.

Я не бачила тієї стрiлянини, я не бачила спотворені тваринним страхом обличчя людей, я не чула до болю страхітливого звуку вибуху, я не боялася, що цей день може бути останнім для мене.

Я знала, що йде війна, але моя сім'я не вдавалася в подробиці щодо цього, адже будь-якi хорошi батьки хочуть захистити свою дитину від усіх бід, щоб у їх дочки або сина було дитинство.

Усвідомлення трагедії прийшло до мене в підлітковому віці… Адже до Харкова війна не дійшла завдяки нашим хоробрим воїнам, які віддали своє життя за наше мирне небо.

Зараз мир дорогого коштує. У світі постійно відбуваються війни, шанс на повну гармонiю вкрай малий. Та й що таке мир узагалі, якого всi так прагнуть?

Толерантне, чесне суспільство. Влада, яка піклується про свій народ, і багато іншого. Мир - це не тiльки вiдсутнiсть вiйни, а й стан спокою, коли ти можеш упевнено йти по вулиці, не турбуючись про свою безпеку. Коли ти можеш вiльно висловлювати свої думки, коли тебе та твою точку зору поважають, не принижують за те, що ти не такий, як усi.

Чи можна досягти миру у світі? Ображена життям людина завжди буде "відіграватися" на інших, а ті, у свою чергу, - шукати, на кого б зірвати свій гнів…

Світ наразі живий тільки завдяки чесним і добрим людям… Тож скажемо "ні!" війні та збережемо для наших нащадків мирний світ!