Анна, 8-В клас, Комунальна установа Сумська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №20, місто Суми, Сумської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я мала звичайне життя, як і всі. Ходила до школи, малювала, виконувала домашні обов’язки, гуляла, подорожувала. Просто жила, не задумуючись про минуле й майбутнє. І так продовжувалось до одного моменту…

Раніше я не могла сказати, що була щасливою. Для мене це було щось недосяжне, захоплююче. Проте зараз впевнено можу сказати, що тоді я, не розуміючи цього, почувалася щасливою.

Як же ж мені зараз хотілося б мати безтурботне спокійне дитинство, щоб поруч були всі близькі люди. Мати можливість темної ночі глянути в небо на яскраві зорі, а не на літаючі безпілотники. Але одного дня моє щастя забрали.

Ніхто не вірив в те, що сталося. Дата, яка назавжди закарбується в наших серцях. 24 лютого 2022. Початок найбільшого жахіття сьогодення.

Обстріли, руйнування, бомбардування. Спустошені міста, розбиті мирні будинки... Влучання по лікарнях з хворими. Крик, плач, розгубленість, тривога, шок, ненависть…

Скажіть мені, а чим ми винні? Чим завинили мирні жителі? Що вам зробили прості люди, які хотіли жити? Де провинилися малі дітки, які ще говорити не вміли, які хотіли бавитися на дитячих майданчиках, не думаючи про свою безпеку? Вони хотіли навчатися, розвиватися, вирости, стати успішними, радіти дитинству. Чим завинили їхні матері, у яких на думці тільки власні сини і доньки, які жили заради них? Що зробили вам старенькі? Вони сиділи і чекали дзвінка від дітей чи онуків. Не хотіли бути самотніми. А прості люди? Займалися розвитком, забезпечували свої родини, розважалися на вихідних. Хіба ж ми хотіли війни? Скажіть мені, чи хотіли всі ці люди в один момент обірвати своє життя? Де вони згрішили, за що мають так розплачуватись?

Мені просто шкода батьків, які втратили найдорожче, що в них було – своє щастя, втіху, радість – свою дитину. Жінок при надії, які не змогли забезпечити мирне життя малюку. Мені шкода дітей, які більше не побачать тата чи маму.

Котиків і собачок, хом’ячків, папужок, які вже не отримають тепло своїх господарів. Шкода природу, яка вже немає сил боротися. Мені боляче і страшно думати про майбутнє, яке у нас теж можуть відібрати.

Але життя продовжується. Так, ми і далі живемо. Це не кінець. Справді! Я знаю, в це важко повірити, але ми вистоїмо. Ми тримаємось. Українці так просто не здаються. Одного дня нам дали зрозуміти, хто ми і для чого ми живемо. Народ повстав і об’єднався. Гляньте довкола: волонтери щодня збирають кошти на потреби наших військових, евакуюють людей із гарячих точок, забезпечують постраждалих домівками, їжею та теплими речами. Ці хоробрі люди вивозять тваринок у безпечні місця – як домашніх, так і диких.

Знамениті люди подорожують світом, розповідаючи всім, хто такі українці та що відбувається на нашій Батьківщині. Діти навчаються, забезпечуючи світле майбутнє країни. А дорослі виконують свою роботу лікарів, пожежників, продавців, будівельників, юристів, кухарів і не тільки. Ну і найважливішу місію, на мою думку, виконують захисники України.

Люди, які жертвують своїм життям заради інших. Це ті, хто дивиться страху у вічі. Хто надихає багатьох із нас на важливі події. Щодня здійснює подвиги, не просячи нічого натомість. Це янголи та герої, які стали на захист свого рідного краю. Люди, які живуть в жахливих умовах і не скаржаться. Чоловіки і жінки, які готові вбити кожного, хто зазіхнув на українську землю.

Україна переможе! Я вірю і не сумніваюся в цьому. Ми зробимо абсолютно все, щоб звільнити кожного з полону. Ми боротимемось до того моменту, доки не виженемо з нашої землі всіх ворогів. Доки не очистимо кожен український сантиметр від нелюдської раси. Ця війна триватиме, допоки весь світ не зрозуміє одну істину: українці не з тих, хто буде тікати. Ми стоятимемо до останнього подиху! Ви хотіли землі цієї? Тож тепер зрівняйтеся з нею!