Климентович Софія
ВНУ Фаховий коледж технологій, бізнесу та права імені Лесі Українки
Вчитель, що надихнув на написання есе: Чернюк Ірина Любомирівна

Моя Україна майбутнього

Зараз усі розповідають, яка Україна сильна та незламна, але на жаль, такі думки виникли лише після сумнозвісної дати 24 лютого.

Мене завжди захоплювала історія України: часи Київської Русі, козацькі подвиги, національно-визвольні рухи, боротьба за нашу українську мову… На жаль, були часи, коли нікого не цікавила народна творчість і більшість гидилася, почувши пісні українською мовою, тому що раніше набагато краще було мимоволі переходити на російську в розмові і слухати їх музику. Тепер дуже приємно чути, коли українське цікавить, подобається, захоплює, але болюче, якою ціною відбулися ці зміни.

Мир – це не просто відсутність війни чи конфліктів, це внутрішній спокій і душевне щастя, це коли ти поруч із рідними, коли, сидячи в укритті, ти маєш змогу посміятися з друзями, маєш змогу прийти в коледж, прогулятися парком.

Хто б що не казав, а Україна завжди буде для мене найгарнішою. Може, у нас немає Ніагарського водоспаду, тропічних лісів чи вулканів, але це не заважає країні бути прекрасною і неповторною як завдяки природі, так і завдяки людям.

Є ті, які кажуть, що зробили недостатньо, є ті, які й справді нічогісінько не роблять, є ті, які роблять лише гірше. Можливо, не одразу зрозуміло, але тут йшлося про позицію людей, що не воюють, а просто живуть, волонтерять та допомагають, чим можуть. Навіть не знаю, до якої категорії можу віднести себе, знаю тільки, що хочу зробити все, що мені під силу. Саме з цією метою я шукаю професію, що стане в нагоді у майбутньому. Не знаю, ким я стану: чи буду жити звичайнісіньким життям, чи потраплю на сторінки підручників, але я точно хочу жити тут. У тій Україні, в якій я житиму, уже не буде війни, а люди позбудуться тіні радянського союзу, що затьмарює розум вигаданими традиціями і нормами поведінки. У майбутньому ми більше турбуватимемося про навколишнє середовище, адже ми в ньому живемо і також маємо його цінувати.

Мені, як і кожному, хочеться, щоб із усіма моїми рідними та друзями в майбутньому все було добре, щоб вони були здорові та живі. Я б не хотіла, щоб Україна змінювалася занадто сильно, адже вона мені подобається такою, якою є: із своїм колоритом і традиціями.

Думаючи про Україну після перемоги, важко щось сказати, адже війна перевертає бачення світу догори дном. Я не знаю, якою насправді стане Україна, і навряд чи комусь достеменно це відомо, але я точно зроблю все, щоб зберегти мою до неї любов і вкласти в її майбутній розвиток, в її культуру, в те, щоб змінити чиюсь про неї думку.

Можливо, я стану архітектором і буду відбудовувати Херсон, Донбас, усі зруйновані міста і села; можливо, я буду лікарем і піклуватимусь про здоров’я і благополуччя співвітчизників; можливо, я напишу кілька романів, які поширять позитивний образ України; можливо, навчуся танцювати чи грати на скрипці, присвячуючи свою гру життю, або стану науковцем, що винайде якісь неймовірні ліки чи методи лікування; можливо, я стану садівником і заквітчаю пів країни; чи психологом, розміщуючи ці квіти в людській свідомості; можливо, я, працюючи бібліотекарем, видаватиму дітям книги; чи буду вести бухгалтерію підприємства; напишу пісню, яку послухають місяць; чи вірш, що отримає "аж" сотню лайків у тіктоці. Можливо, просто буду касиром продуктового магазину, а зараз просто виклала якусь маячню в пориві фантазії.

І що взагалі я зроблю, коли настане ця очікувана перемога? Це питання, мабуть, одне з найскладніших. Здається, ось вона, відповідь. Думаю, я просто обійму всіх, кого зможу, хто буде поряд, і спробую стримати сльози, що точно завершиться невдачею. А потім подякую Господу за те, що це закінчилося і що більше жодна дитина не плакатиме під гул сирен і жоден військовий навіки не стане героєм.