Історії, які ви нам довірили
15 липня 2014 року я перебував на залізничному вокзалі. Їхав у відрядження на одному з останніх потягів, які тоді ще ходили з Луганська на Київ. Коли сіли в потяг, почався обстріл із «Градів». Під вогнем ми їхали майже до Донецька.
Війна – це жах. Ця величезна біда, яка торкнулася ні в чому не винних людей.
На обличчях моїх сусідів читався страх, переляк і нерозуміння, як таке може відбуватися з нами. Тоді ми ще сподівалися, що це скоро закінчиться.
Виїхавши у відрядження до Києва, я вже не повернувся жити в Горлівку. Але випадало періодично бувати в рідному місті, їздив провідувати батьків.
В один з таких візитів – це було в грудні 2014-го – одна з мін розірвалася за 30 метрів від будинку батьків. Осколками розбило скло, частина осколків досі залишилася у стінах квартири.
Нам і жителям нашого будинку, можна сказати, пощастило, усі залишилися живі, постраждало житло. А в сусідніх будинках були жертви.
Після цього моя мама теж виїхала з Горлівки до Харкова.
Батько залишився. І всю зиму за 20-градусного морозу прожив у квартирі, у якій не було світла, води, газу, а були обстріли, страх і розруха.
Запам'яталася ситуація, коли ти гостро розумієш, що не можеш протистояти людям, у руках яких зброя. Це було того дня, коли я виїжджав із залізничного вокзалу в липні 2014-го.
Тоді дуже багато хто покидав місто, одні виїжджали, інші прийшли їх проводжати. Військових це, ймовірно, нервувало. Але з якоїсь незрозумілої причини вони дали команду й усіх без винятку – хто виїжджав і проводжав – запхали у вагони та відправили потяг. У відповідь ніхто нічого не міг сказати, бо було небезпечно.
Напевно, ніколи не зможу забути ті години, які влітку 2014 року провели із сім'єю під час обстрілів у підвалі будинку.
Зазвичай починали стріляти з восьмої вечора, а закінчували о 12 ночі. Доводилося сидіти в підвалі по 6-8 годин, до ранку. Усередині все переверталося від безвиході та неможливості вплинути на закінчення цього жаху.
Життя розділилося на до та після. Я покинув свій дім. А моє рідне місто мирним бачу тільки у спогадах.
Зараз будую життя в Харкові. Дружина Олена, трирічний син Тимофій. Допомагаю дітям від першого шлюбу – Евеліні 15 років, Софії 8 років.
Поїздки в Горлівку, як і раніше, проблематичні та небезпечні. Там маленькі зарплати та пенсії, немає роботи. Гуманітарна допомога там дуже потрібна, особливо дітям і літнім людям.
У людей там ще жевріє надія, що це ось-ось закінчиться. Хоча цієї віри з кожним днем стає дедалі менше. Люди втомилися від війни, вони хочуть миру та нормального життя.
Що найстрашніше у війні? У війні страшним є все. Але найжахливіше, коли гинуть мирні жителі, зокрема діти.
Я хочу, щоб на Донбас прийшов мир. Ті люди, які там не були, а хіба що дивилися по телевізору, ніколи не зрозуміють, що таке війна та наскільки це страшно.
Тепер розумію, наскільки тендітним є людське життя. Напевно, найважливіша цінність для всіх жителів Донбасу – це мир.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
