Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 89
Олег Часноковський
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Виїхавши у відрядження, я вже не повернувся до рідного міста»

15 липня 2014 року я перебував на залізничному вокзалі. Їхав у відрядження на одному з останніх потягів, які тоді ще ходили з Луганська на Київ. Коли сіли в потяг, почався обстріл із «Градів». Під вогнем ми їхали майже до Донецька.

Війна – це жах. Ця величезна біда, яка торкнулася ні в чому не винних людей.

На обличчях моїх сусідів читався страх, переляк і нерозуміння, як таке може відбуватися з нами. Тоді ми ще сподівалися, що це скоро закінчиться.

Виїхавши у відрядження, я вже не повернувся до рідного міста

Виїхавши у відрядження до Києва, я вже не повернувся жити в Горлівку. Але випадало періодично бувати в рідному місті, їздив провідувати батьків.

В один з таких візитів – це було в грудні 2014-го – одна з мін розірвалася за 30 метрів від будинку батьків. Осколками розбило скло, частина осколків досі залишилася у стінах квартири.

Нам і жителям нашого будинку, можна сказати, пощастило, усі залишилися живі, постраждало житло. А в сусідніх будинках були жертви.

Виїхавши у відрядження, я вже не повернувся до рідного міста

Після цього моя мама теж виїхала з Горлівки до Харкова.

Батько залишився. І всю зиму за 20-градусного морозу прожив у квартирі, у якій не було світла, води, газу, а були обстріли, страх і розруха.

Запам'яталася ситуація, коли ти гостро розумієш, що не можеш протистояти людям, у руках яких зброя. Це було того дня, коли я виїжджав із залізничного вокзалу в липні 2014-го.

Тоді дуже багато хто покидав місто, одні виїжджали, інші прийшли їх проводжати. Військових це, ймовірно, нервувало. Але з якоїсь незрозумілої причини вони дали команду й усіх без винятку – хто виїжджав і проводжав – запхали у вагони та відправили потяг. У відповідь ніхто нічого не міг сказати, бо було небезпечно.

Напевно, ніколи не зможу забути ті години, які влітку 2014 року провели із сім'єю під час обстрілів у підвалі будинку.

Виїхавши у відрядження, я вже не повернувся до рідного міста

Зазвичай починали стріляти з восьмої вечора, а закінчували о 12 ночі. Доводилося сидіти в підвалі по 6-8 годин, до ранку. Усередині все переверталося від безвиході та неможливості вплинути на закінчення цього жаху.

Життя розділилося на до та після. Я покинув свій дім. А моє рідне місто мирним бачу тільки у спогадах.

Зараз будую життя в Харкові. Дружина Олена, трирічний син Тимофій. Допомагаю дітям від першого шлюбу – Евеліні 15 років, Софії 8 років.

Поїздки в Горлівку, як і раніше, проблематичні та небезпечні. Там маленькі зарплати та пенсії, немає роботи. Гуманітарна допомога там дуже потрібна, особливо дітям і літнім людям.

Виїхавши у відрядження, я вже не повернувся до рідного міста

У людей там ще жевріє надія, що це ось-ось закінчиться. Хоча цієї віри з кожним днем стає дедалі менше. Люди втомилися від війни, вони хочуть миру та нормального життя.

Що найстрашніше у війні? У війні страшним є все. Але найжахливіше, коли гинуть мирні жителі, зокрема діти.

Я хочу, щоб на Донбас прийшов мир. Ті люди, які там не були, а хіба що дивилися по телевізору, ніколи не зрозуміють, що таке війна та наскільки це страшно.

Тепер розумію, наскільки тендітним є людське життя. Напевно, найважливіша цінність для всіх жителів Донбасу – це мир.

Виїхавши у відрядження, я вже не повернувся до рідного міста
slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій