Тетяна Дружиненко | Херсонська область

"Удома були й Бандера, і Шухевич. Я години дві палила, бо боялася обшуку"

Ці жінки прожили в російській окупації неповні дев’ять місяців. Вони пекли хліб з перемеленої на дерть пшениці, аби нагодувати рідних, хапали ночами дітей і домашніх тварин, щоб сховати в погребі від обстрілів, ділилися сіллю, сірниками й ліками з сусідами, бо, кажуть, треба було вижити всім, тремтіли, коли до них приходили з обшуками люди з «зетками» на касках. І весь час вірили: рано чи пізно їхнє село буде визволене.

Киселівка Чорнобаївської громади Херсонщини була окупована в перші дні повномасштабної війни, у березні 2022-го, а звільнена в листопаді минулого року. За цей час у селі загинули кілька людей, ще кілька зникли безвісти.

Радіо Свобода записало історію Тетяни Дружиненко, яка прожила цей важкий період у рідному селі.

Тетяна Дружиненко – вчителька-пенсіонерка. Вона – історик. В окупації їй довелося спалити кілька мішків українських книжок разом з українською символікою, адже, говорить, за них можна було поплатитися життям.

Удома були й Бандера, і Шухевич. Я години дві палила, бо боялася обшуку

Тетяна Дружиненко, жителька села Киселівка Херсонської області, яке 2022 року 9 місяців пробуло в російській окупації

Жінка згадує, як для неї розпочалася повномасштабна війна: 24 лютого, далекі вибухи.

«Прокинулася від того, що до кватирки ніби петарди кидають – такі відчуття. Я не повірила, що це війна, хоча напередодні говорилося про можливий напад по телебаченню. І лягла далі відпочивати. А вранці прийшов син: «Мамо, розпочалася війна». Небо навкруги вкрите було чорним димом. То вони вже бомбили Чорнобаївку, аеропорт, мої вікна якраз туди виходять. Цей страх неможливо було передати», – говорить вона.

Жодної думки виїхати з села в неї не було, каже Тетяна. Дуже переживала за сина і його родину, хотіла, щоб евакуювалися хоч вони.

"Син виїхав на початку квітня. Психіка в дітей могла б не витримати", - Тетяна Дружиненко.

«У мене у веранді – ще батько мій так зробив, коли будував будинок, –викопаний підвал. Там дрова зберігали, консервацію. Це було актуально, потім провели газ і підвал стояв порожній. І ми туди опустили всі свої речі, документи. Тільки де вибухи – ми туди. Син виїхав аж на початку квітня. Каже: «Я не хочу хоронити своїх дітей». Вони через місяць виїхали, бо дуже страшно було з дітьми падати в підвал щоночі. Психіка в дітей могла б не витримати… Така була зневіра. І були вже влучання були в сусідні будинки», – згадує жінка.

На початку березня село зазнало сильних обстрілів. Жінка каже, російські військові «накрили» центр: пошкодили школу, дитячий садок, сільраду, поліклініку, магазини, сусідні будинки. А потім головною дорогою російські танки зайшли в село.

«Давали деяким зустрічним людям по хлібині. А чоловіки наші, фермери, бачили та кажуть: «Забрали у нас хліб, а тепер нашим хлібом нас же пригощають», – розказує Тетяна.

Селяни старалися не виходити з хат. Ділилися один з одним, чим могли: харчами, сірниками, сіллю. Сутужно було й з ліками: одну пігулку від тиску доводилося розтягувати на два дні, каже Тетяна Дружиненко.

"Спасибі нашому лікареві, що він не виїхав і всю окупацію надавав нам допомогу", - Тетяна Дружиненко.

«Яка медицина?! Спасибі нашому лікареві, що він не виїхав і всю окупацію надавав нам допомогу. Потім якісь ліки з’явилися, Червоний Хрест, місцеві волонтери – їздили в Херсон, там знайомі передавали ліки. Син закупив мені ліків на місяць, щоденні – від цукрового діабету, від гіпертонії. Я місяць якось пережила. А далі – одну таблетку ділила на два дні. Помагало – не помагало, боліло – переболіло».

Після того, як через місяць після початку окупації син з дружиною і двома дітьми змогли виїхати з села, взявши з собою літню пару сусідів (евакуювалися через окуповану територію: Херсон – Снігурівка – Кропивницький) жінка, каже, лишилася в окупованому селі сама.

«Лишилася одна-однісінька. Ви не уявляєте, коли вночі стрибаєш в підвал і не знаєш, виживеш чи ні. Я дала сусідам ключі й просила: «Як завалить, то прийдіть, хоч відкопаєте». Сусід, молодий чоловік залишився на господарстві, то ми з ним товаришували. Сусіди допомагали одне одному. Залишилися кури, залишилися кози, город. І город садили під вибухами, й сапали. Зірвала спину, пішла до лікаря – він мене підлікував. І далі сапала. Попросила іншого сусіда: прийди покоси траву. Покосив. Намагалися жити нормальним життям. Зберегла і свій будинок, і будинок сина», – розказує жінка.

Під час окупації, додає, в селі зникло кілька людей. Робили російські військові й обшуки по домівках, зазначає жінка, і забирали цінні речі. Вчителька історії була змушена попалити частину своїх книжок і українську символіку.

"Я – вчителька історії, у мене вдома були й Бандера, і Шухевич. Я години дві палила. Бо боялася – як зайдуть. Не все й знищила", - Тетяна Дружиненко.

«Приходили до сусідів, до вчительки англійської мови. Проводили обшуки. Що вони шукали?.. Там, де люди відчиняли двері, проходили підвал дивилися, горище. А де не відчиняли, вибивали двері. Крали. Забирали побутову техніку, меблі. Коли були обшуки – я вже знала – і попалила дещо. Я – вчителька історії, у мене вдома були й Бандера, і Шухевич. Я години дві палила. Бо боялася – як зайдуть. Але, безумовно, не все й знищила. Почистила комп’ютер, а тоді дивлюся – скільки всього лишилося! Я як історик писала наукові роботи про учасників АТО, у мене багато матеріалу, і їхні портрети, і їхні розповіді», – каже вона.

У її двір окупанти не завернули дивом, згадує вона.

«Вулиця у мене неасфальтована, мабуть, тому не стали заїжджати. А їхали повз. Я одному хотіла глянути в очі, окупанту. Дивлюся. А він відвів очі», – пригадує жінка ще один момент.

Жителі села Киселівка Херсонської області, яке 2022 року 9 місяців пробуло в російській окупації, зустрічають українських солдатів. 10 листопада 2022 року

Кілька разів передавали, що Киселівку визволили, але це була неправда, згадує пенсіонерка. Напередодні 10 листопада селом прикотилася чутка: росіяни вийшли з населеного пункту. Стало незвично тихо. Наступного дня Тетяна пішла до магазину.

«Виходжу з магазину – коли гуркіт. Боже, їде наш! І прапор наш! Я стала на місці, кинулися до них обніматися. 28 десантно-штурмова дивізія. Приїхали, встановили прапор, почали приходити люди. Я поїхала на велосипеді повідомляти, що прийшли наші. «Ідіть до сільради!». Зібралися. До самого вечора люди йшли вітати», – каже вона.

Тетяна Дружиненко з українським бійцем. 10 листопада 2022 року

Зараз, зазначає Тетяна, село вже оговталося від пережитого. Люди хочуть спокійно жити й працювати на своїй землі.

"Я кожен день радію, що нас звільнили. Страху вже нема – що викрадуть, що уб’ють", - Тетяна Дружиненко.

«У нас люди трудолюбиві. То «ті» весь час їздили і дивувалися: «У вас війна, а ви городи садите». Заходили в двори, а у нас хати доглянуті, з трояндочками, з квіточками – у них такого нема. «А чье это имение?». «Та це звичайна сільська хата, люди трудяться...» А ми звикли працювати. У нас паркан хай і старенький, але побілений. Квіточки хай недорогі, звичайні, але посаджені… Син з родиною повернувся додому. Працюємо, садимо городи, син землю обробляє, садить овочі – сині, помідори, капусту, три гектари землі… Я кожен день радію, що нас звільнили. Страху вже нема – що викрадуть, що уб’ють… Вільно ходиш селом. Ми – під захистом наших військових», – радіє жителька Киселівки.

На дитячому святі в Киселівці, червень 2023 року