Світлана Полякова | Херсонська область

"Було страшно виявляти, що ти медик, щоб рашисти не примусили працювати на себе"

Світлана Полякова – медсестра, працює в сільській амбулаторії. Розповідає: як тільки російські війська окупували Киселівку, вони, медики, були змушені поховатися по домівках. Матеріал Радіо Свобода.

Було страшно виявляти, що ти медик, щоб рашисти не примусили працювати на себе

Світлана Полякова, жителька села Киселівка Херсонської області, яке 2022 року 9 місяців пробуло в російській окупації

«Зайшли вони сюди на початку березня, і все, ми поховалися по хатах, бо було дуже страшно. В амбулаторію ще кілька днів приходили на роботу, постаралися спустити все, що в нас було, у підвал, бо чули, що десь так забирають і техніку, й устаткування – ноутбуки, холодильники, машинки. 2 березня були сильні прильоти, не стало світла, тоді ж була пошкоджена будівля амбулаторії. Двічі були сюди прильоти, у нас вікна вибиті. Не просто шибки– а з усім. Лікар наш їх чорною плівкою заліплював. І дах у нас був побитий», – говорить жінка.

Сімейний лікар на роботу в амбулаторію при окупантах не виходив, каже медсестра. Але він виявив громадянську мужність: лишався зі своїми пацієнтами, вів прийом у себе в дворі – в альтанці. Йому допомагали медсестри – робили уколи, ставили крапельниці.

«Лікар Олександр Дудик робив призначення, а медсестричка йшла додому до людей – колола, капала. І дружина лікаря – теж медсестра. Що він призначав – вона виконувала там же, вдома. Якщо хтось лежачий чи поранений після обстрілів, а таке не раз було, то лікар наш виїжджав додому. А так – було дуже страшно виявляти, що ти медик. Ми не хотіли показуватися амбулаторії, щоб рашисти не примусили нас працювати на себе. Вони не раз лікаря нашого шукали, хотіли, щоб він тут, в амбулаторії, приймав, щоб ми відкрили заклад, щоб був їхній прапор…» – розказує вона.

Так сільська амбулаторія виглядає зараз. Село Киселівка Херсонської області, червень 2023 року

З ліками в селі була проблема, розказує медсестра. Запас, який забрали з амбулаторії, був невеликим.

«Великого вибору не було – лише те, що для невідкладної допомоги, згребли в мішок і збрали. І тоді вже доходило до того, що ми давали людям по дві-три пігулки. Як десь хтось їхав на Білозерку, а в нас там наш Центр первинної допомоги, він теж не працював, але підпільно у них можна було дещо попросити з ліків. Вони ділилися. Наш лікар вилазив на дах, зв’язку майже не було, але звідти можна було зідзвонитися», – розказує медсестра.

Світлана разом з чоловіком і 12-річною дитиною всю окупацію прожили в своїй хаті. Від обстрілів, згадує, ховалися в підвалі.

«Ми обладнали підвал. В березні там було дуже холодно. Починали там спати, коли було +5, дуже холодно. Ми вдягнені, собака –з нами, пекінес. А потім чоловік облаштував трохи: провів туди газ, зробив пічку, поставили ліжко. Вранці виповзаю – виповзаю, бо який там сон у підвалі, – і думаю: «Боже, чи все ціле, бо всю ніч ходором ходило», – каже вона.

З продуктами було сутужно десь перші зо два місяці, згадує Світлана. Домашні заготовки швидко скінчилися. Їли «плациндрики» з дерті.

«Консервацію без хліба не з’їси. Коли – ні хліба, ні солі… Була морозилка – там була якась качка, якісь вишні зморожені. Але не стало світла – і ми те все швидко поїли. Добре, що в одного орендаря був генератор. Із пшениці дерли дерть, і ми цю дерть пересівали на мукичку. Пекли «плациндрики». Онук приїхав, племінниця – от такі були їм «смаколики». Коли Червоний Хрест передавав пакети й коли там був хліб – ми прямо брали й нюхали той хліб. З насолодою. Це був квітень, ми вже встигли поголодувати. Слава Богу, газ був весь час, одного разу лише не було – коли були обстріли, поки не заварили трубу», – каже Світлана.

Якось до них у хату прийшли росіяни з обшуком – нічого не взяли, але дуже налякали, пригадує жінка.

«До всіх приходили з обшуками. І до нас. Шість осіб – у двір. Один пішов за мною в хату. Один з чоловіком в підвал пішов дивитися, чи ми там не ховаємо підпільників. Скрізь були – і на горищі. І з великою собакою. Я розплакалася сильно. А він: «Не переживайте!». Російською говорив. Вони ж «рятувати» нас прийшли. Дуже страшно. Якщо з тобою дитина – то тим більше. У нас на вулиці магазин, то вони через нашу вулицю їздили в магазин на БТРі, на швидкості мчалися, сиділи всі зверху, з банками пива чи якогось енергетика. На танках і БТРах – «зетки», і в них – на касках», – каже Світлана.

Найстрашнішою в окупації, згадує жінка, була присутність окупантів. Люди в селі вже знали й про Бучу, і про Маріуполь, і розуміли, що живим можна не залишитися. У день звільнення села Світлана з іншими жінками зустрічала українських солдатів у центрі.

«Спершу я не повірила. Йдуть по вулиці й кажуть: «Наші зайшли!». Як? А може, це переодягнені? Ми всі зійшлися в центр. З дому несли, що було. Хліб був удома печений – несли. Листопад, трішки був уже запас цукру, борошна. Ми вже думали: «Не дай Боже, залишимося в зиму з «цими»…» – говорить жінка.

Згадуючи пережите зараз, жінка сама дивується. А ще – вірить у перемогу України.

«Як ми вижили? Ми ж були вдома. Молитви й рідні стіни допомогли… Дах і стіни нашої хати побиті, бо летіли уламки. Але нічого. Ми вже трішки розслабилися. Почитаєш новини – за людей душа болить, які в окупації, які виїхали, не вдома… Хапаємося думкою за перемогу. Тільки її й чекаємо», – додає вона.