Подун Дар'я, 9 клас, Нетішинська гімназія "Гармонія"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Котик Лілія Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кінець зими: холодний ранок, іній, що прикрашає вікна і сірі дороги, які оповив туман. Це мав бути іще один спокійний день, але, на жаль, це сталося не так, бо цей ранок був початком жахливого майбутнього, що чекало всіх нас.

Ранок розпочався не як завжди, а з новини, що звучала як кінець усього: „Почалася війна!"— сповістила мене мама.

В думках кружляли різні версії розгортання подальших подій, але більшість не були втішними. Поступово всіх охоплював страх, що невгамовно заглядав у кожен куточок і обіймав все дужче й дужче. По руці пройшовся морозець, який і повернув мене у  реальність. Пронизлива атмосфера неспокою, тривоги й страху, що кружляли по кімнаті, лякали мене, хоч я й не до кінця розуміла, як реагувати на цю звістку.

Того дня я прокинулася о п'ятій ранку від нечітких звуків телевізора. Тато поспіхом збирався на роботу.

На його обличчі була сильно виражена стурбованість. Як згодом виявилося, його терміново викликали у Пожежну частину. Я тоді ще не розуміла, що відбувається, тому що сьогодні не була його зміна.

Незважаючи ні на що, я миттєво заснула, бо добре розуміла, що через деякий час мені потрібно буде вставати до школи.

Спала я  близько трьох годин. Прокинувшись, зрозуміла, що спізнююся й почала збиратися.  Тоді мені й повідомила мама про цю звістку. Я ще не до кінця усвідомила, яке буде подальше життя в умовах війни, але добре розуміла, що коїться щось погане. Згодом і вона пішла на роботу, хоч була стурбована. Ми з братом залишилися вдома самі. Мені здавалося, його взагалі не турбували теперішні події, він, як завжди, був спокійним і зосередженим.

Через деякий час я заглянула у свій телефон, щоб подивитися, що пишуть друзі й побачила, що всі бурхливо обговорювали нещодавні події.

Хтось переживав і збирався виїжджати за кордон, деякі їхали у село, а інші вирішили залишатися у місті.

Наша сім'я все ж вирішила не покидати місто, якщо не буде конкретної загрози для Нетішина або для ХАЕС. Згодом я увімкнула новини. Усі з тривожністю обговорювали нещодавні події, про постраждалі міста, які руйнуються кожної хвилини, та про людей, які намагаються вижити за будь-яку ціну.

День пролетів досить швидко, за вікнами почало смеркати, вулиці спорожніли. Люди поверталися з роботи, моя мама також мала бути вдома за годину. А до того часу я почала читати книгу, аби заспокоїтися. Пізніше мама повернулася і все здавалося як зазвичай. Вона була спокійна й невимушена, неначе й нічого й не було.

Вночі, коли вже всі спали, ми вперше почули тихі звуки тривоги. Про неї нам повідомили родичі, оскільки її було погано чутно.

Ми швидко зібралися й спустилися в підвал. У першу ж секунду при вході в  приміщення здивувалися, бо там не було ні світла, ні води, ні стільців. Сірі стіни, від яких віяло холодом і безмежна сирість, що ширилася повітрям, ускладнювали дихання, неначе тобі на груди поклали гору цегли, що заважала зробити глибокий вдих.

Усі присутні увімкнули ліхтарі, аби їх не поглинула темрява, через яку навіть рук не було видно. У тому сховищі час неначе застиг, не рухаючись.

Усі були в очікуванні чогось неймовірно поганого, але, на щастя, тієї ночі нашому місту пощастило. Після оголошення відбою ми з полегшенням вийшли на вулицю. Свіже повітря неначе обіймало мене звідусіль, мої легені наповнювалися легкими запахами, що ширилися вулицею, але був присутній запах страху та тривоги, який переносився від людини до людини, неначе заражаючи ним спокій.

Сьогодення. В нашому місті майже спокійно, але в країні досі триває війна, що поглинає усе живе навкруги.

Інколи люди забувають, що ті, хто стоїть і дивиться прямо у вічі війни, ігноруючи страх і біль, що поглинає їх зсередини, не витримують і ламаються, неначе іграшка, що роздроблена на частинки, потребують неабиякої допомоги й підтримки, щоб витягти їх з тієї темряви, яка охопила їх звідусіль.