Перемот Єлизавета, 10 клас,  Вугледарська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зікур Людмила Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це завжди страшно, війна - це повна несправедливість, війна - це нескінченне кровопролиття.  На долю України випала боротьба, боротьба за виживання, за свою землю. Не перше століття Україну хочуть знищити, хочуть зробити уявлення, що такої країни не існувало. Не існувало таких людей, як ми — українці. Хочуть стерти нашу родючу та надзвичайно гарну землю.

Та ось двадцять перше століття. Здавалось, яка там війна. Ніби пройшов час вбивств мирних людей та захоплень держав. Наші сусіди думали інакше.

Сусіди, які пригнічували нашу націю, забороняли мову за часів входження українських земель в Російську імперію.

І ось вже більше дев'ятисот днів, майже три роки, Росія веде війну в Україні. Слід зауважити, що дев'ятсот днів триває лише повномасштабна війна. Країна-терорист вступила на чорнозем ще в дві тисячі чотирнадцятому році, під  приводом, ніби російськомовних «прітєсняют» на Донбасі, але це не так.

Я народилась в місті Мар`їнка, Донецької області. Батьки тільки купили будинок, а я навчилася читати. Мир в моїй родині, як і в моєму краї порушили сусіди. Одинадцятого липня дві тисячі чотирнадцятого року ми опинилися під обстрілами.

Виїхавши на наступний день до дідуся в село неподалік, ми думали, що війна більше не прийде в нашу хату. Але помилялись.

Здавалось, ніби життя налагодилося: я пішла в школу, ми потроху звикали до нового місця. Навіть в дві тисячі двадцять першому році вирішили придбати житло. Це був мальовничий будинок, який знаходився в центрі села: п’ять хвилин до школи, до магазину рукою подати. Раділи ми... Нарешті передача коштів, переїзд.

Я не могла натішитися, адже в мене з'явилась своя кімната та всі умови, які я хотіла.

Моя остання мирна зима була найкращою. Передивляючись зараз фото, які були зроблені тією зимою, у мене завжди накочуються сльози та бере сум. Ця зима назавжди відбилася в моїй пам'яті. Ось і Новий рік на носі. Останній мирний Новий рік… Всі зібралися за столом, ми навіть запускали салюти.

Майже через два місяці наш спокій знову був порушений. Почалась війна.

Повномасштабне вторгнення зненацька спіткало мене вдома. Вранці  прокинулась і не відразу зрозуміла, що трапилось. Повернувся тато з роботи (він шахтар), мама комусь телефонувала, а в мене було питання: «Чи відбудеться онлайн-урок з англійської мови?», бо я відповідальна людина.

Перш ніж виїхати із села, ми з мамою місяць сиділи в підвалі, точніше ночували, бо  біля нашого будинку щось вибухнуло. Здається, найбільше злякалась мама, бо, по-перше, вона проживає це знову, а по-друге, в дві тисячі чотирнадцятому році вона потрапила під обстріл біля Мар’їнки та повзла по землі, щоб дістатися безпечного місця та врятуватися. Також у неї вдруге «забирають», руйнують вщент щойно придбане житло.

Декілька разів ми з татом вивозили людей із села. Я була, як навігатор. Це дуже страшно, бачити як люди збирають свої речі, покидають свій дім, в якому прожили все життя та їдуть в невідомість.

Зі свого села ми з мамою виїхали в квітні за кордон: тато вивіз нас до залізничної станції. Україною ми пересувалися безкоштовно потягом. Саме за кордон, бо там була мамина подруга. Життя за кордоном виявилось нелегким: пошук житла, мовний бар’єр, відсутність друзів, відчуття, що ти не на своєму місці, навчання на дві школи, погане ментальне здоров’я.

Минулого року я повернулась в Україну, але не в рідне село, адже в мене у пріоритеті навчання в українській школі.

Двадцять восьмого серпня російські війська окупували моє село. Є відео, як орки бігають зі своєю ганчіркою (прапором) знайомими до болю вуличками, щоб повісити її.

Правильно казали наші бабусі: «Головне щоб не було війни». Ці слова можна зрозуміти сьогодні, як ніколи.

На долю українців припала боротьба за свою незалежність, яка ведеться ще з давніх-давен, коли Росія намагалася забрати НАШІ території.  Але перемога безперечно відбудеться, я в цьому впевнена.