Перший день війни я не пам’ятаю. Пам’ятаю, як бігали в селище ховатися до підвалу, ночували там, тому спочатку літали літаки - ховалися від них. У нас сховатися було ніде, тому тікали до сестри. Звичайно, було дуже страшно.

Наш будинок трошки постраждав. Дах перекрила селищна рада. Дякую, була гуманітарна допомога.

Я нікуди не виїжджала, постійно перебувала тут, діти поїхали.

Найбільше запам’ятався страх, коли ми бігали і ховалися або збиралися всі разом і готували на вогнищах їсти. І дуже пам’ятаю, коли стріляли «Гради», а ми з чоловіком метушилися по квартирі і не знали, що нам робити, навколо все шуміло. А коли вранці вийшли, там з одного й з іншого боку були снаряди. Дуже страшно...

Одного разу я поїхала до доньки в селище і його обстріляли з «Градів». Мама сиділа біля віконця і дивилася телевізор і у вікно потрапив осколок. Біля будинку розірвався снаряд і залетів у кімнату, пролетів в іншу. Вона говорила: «Я почула звук, нахилила голову і так сиділа». Добре, що він пролетів повз, тільки вилетіли вікна. Слава Богу, залишилася жива.

У дочки тут була хороша робота, але вона її втратила, коли довелося виїхати. До однієї доньки ми їздимо, а до іншої в Горлівку такої можливості немає. Вона інвалід другої групи, живе там з дітками.

Ми не відчуваємо себе в безпеці. Не знаємо, що буде завтра. Бувають же обстріли... Звичайно, зараз не так страшно, як було, трохи тихіше.

Мрію, щоб приїхали діти. Раніше ми постійно збиралися, у нас троє дітей, шестеро онуків, всі приходили. Тепер ніяк.

На душі тепер неспокійно, постійно присутній страх і невпевненість в завтрашньому дні.

Ми отримували гуманітарну допомогу, і дочка моя отримувала. Але вона повернулася в Горлівку, тому що там є квартира. Мені здається, що гуманітарна допомога зіграла дуже важливу роль для нас. Ми регулярно отримували її від Фонду Ріната Ахметова.