Сніжана з чоловіком і дітьми виїхали з Херсонщини в перший день війни. Хоч їхали «в нікуди», незнайомі люди їх підтримали. А от із рідними, які залишились в окупації, спілкуються вкрай рідко, бо там немає зв’язку

У нас із чоловіком двоє дітей: донька третьому класі навчається, сину – два з половиною роки. Ми в Херсонській області мешкали. Недалеко від нас була Нова Каховка, яку в перший же день атакували ракетами. Там лунали вибухи, які ми бачили і чули. Це було о п’ятій ранку. Потім ми ввімкнули телебачення і узнали, що на всій території України почалася повномасштабна війна. Переживали за дітей, за себе, тому й вирішили виїхати. Ми в перший же день поїхали.  

Наша територія з початком війни була повністю окупована, і досі вона в окупації. Найбільші труднощі в тому, що там усі наші родичі залишилися. Виїхала наша сім’я і чоловікова сестра з сім’єю. А батьки наші, тітки, дядьки – усі там залишилися. Мобільного зв’язку вже п’ять місяців там немає. Вони шукають інтернет, і таким чином раз на день або раз на декілька днів ми спілкуємося. 

Переживаємо, тому що окупація – це дуже страшно. Ти не знаєш, що станеться через годину. Домівки залишилися там, і ми не знаємо, чи повернемося туди. Та найголовніше – що рідні залишилися, і ми дуже за них переживаємо. 

Війна – це вже шок. Розрухи і смерті – це дуже страшно. Наші рідні зараз цілі та живі, але ми не знаємо, що через годину-дві може статися. 

Ми поїхали в нікуди. Винаймаємо житло, і люди йдуть назустріч, допомагають. Є гуманітарна допомога. Місцеві люди намагаються нас підтримати - це приємно. Від нас не відмовляються, не відхрещуються. Ми не одні тут такі. Багато сімей виїхало з Київської області, з Луганської, Донецької. І ми, переселенці, намагаємося одне одного підтримати. Вони своїм поділяться, ми – своїм, і вже від цього легше.

Ми виїжджали власним автомобілем. Проїжджали через Каховську ГЕС, яка зараз під контролем росіян. Коли там проїжджали, ми ще їх не бачили - вони ще не дійшли до Каховки. 

А коли проїхали Каховську ГЕС, то через півтори години там уже був встановлений російський прапор, і вони повністю греблю перекрили. 

Тоді почалися бої біля Козацького, Веселого, Шилової Балки. Ми ще були в Херсонській області, тільки виїхали за Бериславський район, тому все чули і бачили. А через два тижні окупанти в населений пункт зайшли. 

Наприкінці березня ми поїхали з того населеного пункту на підконтрольну територію, в Дніпропетровську область. Можна сказати, що ми нормально виїхали. Населений пункт був окупований, і ми виїжджали через російський блокпост. Вони до нас нормально ставилися, бажали щасливої дороги і дітям здоров’я. Але ми розуміли, що буде далі.

Ми були в Кривому Розі, а місяць тому переїхали в Київську область. Чоловік роботу знайшов, і ми мусили переїхати. Без роботи не проживеш. Я в декретній відпустці, у нас двоє дітей, і сидіти просто чекати, коли все закінчиться, немає сил і ресурсів, тому ми вирішили переїхати в Київську область. 

Звичайно, хотілось би, щоб війна якомога раніше закінчилася, але я бачу багато нюансів. Ми віримо, що завершиться ця війна, але однозначної відповіді немає на це питання. Віримо, що вона закінчиться на нашу користь, що ЗСУ повернуть території – і ми повернемось додому, у вільну Україну.