Неля з чоловіком вивезли дітей з Миколаєва, але вона часто навідується в рідне місто, щоб допомогти людям, чим може, і відчути себе вдома. Але жити там дуже небезпечно: обстріли не вщухають

Ми виїхали з дітьми 25 лютого, тільки-но розпочалася війна. У нас дітки маленькі, вони злякалися. Ми оселились в селі у батьків чоловіка Думали, якщо щось станеться, то будемо рушати далі, а захід України. Слава Богу, наші захисники, воїни ЗСУ, чинили опір, і росіяни не потрапили на шлях до Одеси. 

Дуже часто у вихідні я їжджу до Миколаєва, щоб там погодувати тварин, побачити знайомих. Допомагаю сусідам, які виїхали на захід України - відправляю «Новою поштою» посилки з теплими речами, бо холодно. 

У Миколаєві дуже страшно. Я не знаю, як там люди виживають - без води, без світла, під постійними сиренами та вибухами. Коли ми виїжджали, то було дуже страшно. Поряд було чутно жахливі звуки вибухів. Але я намагаюся туди приїжджати хоча б раз на місяць - просто щоб побути там і відчути себе вдома. 

Мене шокують ті звірства, які коять російські окупанти, як вони знущаються над мирними людьми. Буча сильно шокувала, а далі – все те, що зараз відбувається, як вони катують людей, як знущаються над військовополоненими.

Мене шокують звірства над мирним населенням. Людина нічого поганого не зробила, а над нею знущаються просто так, без причини, і це найстрашніше в цій війні. 

Зруйновані будинки – це не головне. Головне те, що гинуть люди – мирні та військові, і, найстрашніше, діти. Звичайно, виникає питання: за що і чому так? І ми розводимо руками, тому що відповіді на це питання немає. Ми розуміємо, що вони просто такий народ.

Брат був у Херсоні, і його родина ледве вибралася звідти, поки ще був час. Вони місяці два побули в окупації, але вибралися звідти і повернулися до вільної України. Мій чоловік вступив добровільно до лав Збройних сил, тому я лишилася одна з двома дітьми. Це досить важко, бо ми ніколи так надовго не розлучалися. 

Діти дуже довго проходили лікувальну терапію, тому що в старшої доньки почався нервовий тик: вона стала блимати очима. А менший боявся різких звуків. Щось падало – і він здригався. 

Ми довго лікувалися з допомогою тварин. У нашого дідуся багато тварин, і діти гладили котів. Коли лунала повітряна тривога – вони тікали, перебували в постійному стресі. 

Лише декілька місяців тому відновився спокій, тому що наші Збройні сили забезпечують нам спокійне життя. Родичі всі перебувають в Україні, усі вони живуть в мирному, спокійному куточку. Хоча, мабуть, так не можна сказати, бо в Україні зараз немає тихого куточка. Але вони не на окупованих територіях, і це найголовніше. 

Я вважаю, що війна дає людині поштовх і розуміння, куди йти далі і що робити. Я усвідомила, що я громадянка України і люблю свою державу. Стала ще більшою патріоткою, ще більше стала цінувати традиції. Розумію, що потрібно цінувати кожну хвилину, радіти кожній хвилині. Все буде добре і все пройде. Війна - це тимчасово. Головне – вижити і вірити в те, що в нас буде гарне майбутнє. Планувати я ще не можу, тому що планувати треба у мирі, спокої. 

Звичайно, я бачу своє майбутнє в Україні, в місті Миколаєві. Я повернуся до свого дому. Якщо буде можливість, добудую його, бо нам трошки залишилося. Буду працювати, діти будуть навчатися в школі, у садочку. Відбудуємо зруйноване. Будемо працювати і відновлювати Україну. Моє майбутнє – тільки в Україні.