Війна повністю зруйнувала наше рідне місто Бахмут. Ми залишилися без житла, загинули декілька наших родичів та безліч знайомих. Усі плани на майбутнє в один момент перетворилися на попіл. У наших дітей відібрали право на щасливе дитинство, мирне небо над головою і ті мрії, з якими вони росли.

У перший день повномасштабної війни я прийшла на роботу. Всі навколо ходили наче привиди і розмовляли лише пошепки. Ніхто до кінця не міг усвідомити, що відбувається. Згодом нас відпустили по домівках до подальших розпоряджень.

Дітям я просто сказала, що почалася війна. Спочатку вони не розуміли, що насправді означають ці слова. На їхнє щастя, певний час вони ще не усвідомлювали всього жаху. Але потім на місто полетіли перші ракети, з'явилися перші загиблі серед наших друзів і знайомих, і приховувати реальність стало неможливо.

Одним із найстрашніших днів стало 22 листопада 2022 року. Я приїхала до Бахмута на день народження подруги, яка боялася залишати рідний дім. Добу, проведену тоді у рідному місті, можна порівняти лише з добою у пеклі. Мені вдалося вмовити подругу виїхати, але свекруню переконати так і не змогла. Через декілька днів вона загинула під час обстрілу. Я досі не можу розповісти про це доньці, тому що вона дуже любила свою бабусю.

Ми намагаємося триматися. Мій знайомий психолог періодично проводить сеанси з дітьми і стежить за їхнім психологічним станом. Діти продовжують навчатися, відвідують різні секції та гуртки, спілкуються з однолітками. Я намагаюся зробити все можливе, щоб попри пережите вони продовжували жити і розвиватися.

На щастя, з нестачею їжі, води чи інших необхідних речей ми не зіткнулися. Я працювала і могла забезпечувати родину найнеобхіднішим.

Я не зберігаю речей, які нагадували б про пережитий жах. Не хочу збирати навколо себе сумні спогади. Найбільше я хочу, щоб настав мир і одного дня ми змогли згадувати все це лише як страшний сон.