Людмила Трубнікова та її сусіди по п'ятиповерхівці залишилися взимку на вулиці, тому що від будинку майже нічого не залишилося. Наразі вона знову живе у своїй квартирі, яку відновили благодійні організації, та мріє побачитися зі своїми дітьми.

Це було 18 або 19 липня 2014 року. Ми були в місті з подругою, і як почали літаки над нами літати!

Усі переполошилися, злякалися. Швидше – по домівках. А потім почалися наші поневіряння.

У мене була квартира на першому поверсі у п'ятиповерхівці.  Під обстрілами ми жили у підвалі. Наприкінці 2014 – на початку 2015 року так бомбили, що розбили нам п'ятий, четвертий та третій поверхи. Залишилися два поверхи лише.

Відключили газ та світло, бо все це було розбито.

І ми із чоловіком поїхали до дочки за кордон.

Повернулися наприкінці березня, бо треба було працювати далі. На той час уже газ та вода в будинку були, але шибок не було. Потім нам гуманітарні організації допомогли, вікна поставили. І машини просто приїздили, надворі стояли, видавали гуманітарку.

У мого чоловіка був рак, йому теж видавали в місті велику таку гуманітарку. Нам тоді це дуже допомогло. Діти мої живуть далеко, чоловік помер. Тепер я мрію про одне — бути поруч із дітьми та онуками.