Війна застала нас вдома. Я прокинулася за будильником, як завжди, будити старшого сина до школи. Ми трохи віддалені від Харкова, і всіх цих вибухів, які почалися рано-вранці, ми не чули. Я ввімкнула інтернет подивитися, що відбувається у нас в країні, і побачила, що почалася війна. Я була в шоці, почала будити свекруху, чоловіка, дітей. Ми не могли повірити, що це дійсно почалося. Це був шок, страх, розгубленість. Все це не вкладалося в голові.

Після початку війни ми залишалися вдома протягом тижня. Ми проживали у приватному будинку, у нас був погріб, і ми там весь час перебували з дітьми. І спали там, і їли. Біля нас був майданчик, де розверталися літаки, коли бомбили Харків. Нам дуже було чути, тому що наш Пісочин розташований у п'яти хвилинах їзди до Харкова. Ми чули, як скидали всі ці бомби безкінечно.

Поруч біля нас був автомобільний ринок - там упав літак. Діти дуже злякалися, всі були знервовані, хвилювались, не знали, що робити далі. Коли падали бомби, весь наш будинок трусився, і у підвалі штукатурка старого будинку падала зі стін і зі стелі на голови. Ми вирішили, що потрібно рятувати дітей і виїжджати.

Ми дуже переживали, як зайшли у Харків ДРГ, як наші вибивали їх, як в оточенні був Київ - дуже було страшно.

Не було хліба. У нас добре хоч були якісь запаси - ми боялися кудись виходити. Було борошно - ми хліб пекли самі. З харчуванням у нас проблем не було.

Боялися виходити з дому, боялися виїжджати. Коли вирішили, що будемо вивозити дітей, то на Харківський залізничний вокзал їхати остерігалися. Тим більше, що там було дуже багато людей, не хотіли потрапити в давку. Ми виїжджали з волонтерами, які вже автобусами відмовлялися їхати у сам Харків, а забирали всіх охочих з Пісочина. Саме тому ми й наважилися виїхати із селища.

Все було дуже організовано. Ми виїжджали 4 березня, у той день випало багато снігу, і автобуси не могли доїхати вчасно, бо були не розчищені дороги. І ми, мабуть, години дві чекали більше, ніж було заявлено, коли вони повинні були приїхати. Певно, були домовленості на блокпостах, були вивіски на автобусах, що везуть дітей. І ми доїхали дуже швидко, нас скрізь пропускали. У заторах навіть не стояли. 

Волонтери нас вивезли до Полтави. Я думала, можливо поїхати на захід України, але моя одногрупниця, яка мешкає в Івано-Франківську, сказала, що там дуже багато біженців, важко буде розміститися і знайти житло. Волонтери розмістили нас у школі. Нам там зустрілася дуже людяна директор школи, з якою ми потоваришували, і вона знайшла через міські структури жінку, яка здавала житло. Ми платимо тільки комунальні послуги. 

Я виїхала сама з дітьми, а чоловік залишився вдома, бо свекруха дуже поважного віку - їй 86 років, вона потребує допомоги, догляду. Вивезти її не було змоги. Це те, що розділило нашу сім'ю, але, дякувати Богу, всі живі-здорові. Інколи чоловік приїжджає нас навідувати.

Роботи у мене постійної немає. Я до війни була в декретній відпусті. Старшому сину 13 років, він онлайн займається з нашою школою місцевою, а меншому  - чотири. Я вдома з дітьми, але займаюся волонтерством: допомагаю онлайн благодійному фонду, який опікується сім'ями, дітками. Отримала від них благодійну допомогу і вирішила до них доєднатися.

Перший час, коли вже навіть були в Полтаві, діти лякалися, бігли у підвал. Ми зараз живемо у багатоквартирному будинку. Тут є кладовка з чотирма стінами - там ми і перебуваємо під час тривог. Погано спав менший син, у старшого я відзначала замкнутість. Він перший час, коли вдома були, взагалі майже не розмовляв: сидів весь час в телефоні, грав в ігри. А коли вже виїхали, потихеньку почав адаптовуватися. Зараз усе гаразд. 

Тут, у Полтаві, є багато пунктів благодійної допомоги. Менший син зараз відвідує соціального педагога та психолога для адаптації у дитячому колективі  та з вихователями. Старший теж відвідує заняття у благодійному фонді Карітас Полтава. Там є і арттерапія, і психологи, і розвиток для дітей, і різні заняття. Я теж відвідую психолога. Намагаюсь відволікатися: знаходжу собі заняття то вдома по господарству, то дітей воджу на заняття, то допомагаю у благодійному фонді. Я розумію, що повинна показувати дітям приклад, не здаватися, триматися. 

Я сподіваюсь, звісно, повернутися додому, я вірю у те, що з 1 вересня вже наші діти підуть під мирним небом у школу, у дитячий садочок. Вони дуже сумують за домом, за рідними, за своїми друзями. Вірю у те, що Україна обов'язково переможе, стане квітучою, збереже свою незалежність, буде прикладом мужності, незламності і відчайдушної боротьби для всіх народів і країн, а наші воїни будуть наймогутнішою армією світу. Україна стане найкращою у світі.