Про початок війни я дізнався по телефону: мені зателефонував мій брат і сказав, що на нас напали. Хоча я чув, що російські війська стоять біля кордону. Ми міцно спали і не чули пострілів зранку. А ось наші сусіди їх чули десь о п'ятій, чи навіть о пів на п'яту.

Перші дні стріляли дуже багато, ми постійно ховалися в коридорі між двома стінами. А наприкінці березня переїхали до Полтави. Вирішили виїжджати, коли дуже часто почали стріляти. У нас дитина дванадцятирічна. Він досі не сприймає, що триває війна, - він цього нічого не відчув. Але найстрашніше було, що вночі, коли починали стріляти, його доводилося будити, а він дуже міцно спить. Бувало таке, що я стягував його з ліжка і ніс у коридор, щоб його захистити. Це було вночі переважно. Вдень ми сиділи у коридорі постійно. Переломним моментом стало те, що я хвилювався за своє життя, за життя дитини і дружини. Тому сказав: "Збираємося, виїжджаємо!"

Дуже страшно було, коли неподалік від мене пролетіла ракета. Я був у будівлі, інший бік якої впав. Це було дуже страшно.

Всі рідні виїхали, окрім старшого брата. Спочатку він теж виїхав, але згодом повернувся до Харкова. Тепер там перебуває. Я у Харків приїжджав досить часто, я й зараз тут перебуваю. Мені робили операцію.

Складнощів у дорозі взагалі не було. Того дня, коли ми виїжджали, ніхто не стріляв. Але водій заїжджав за деякими людьми у бік Північної Салтівки, а там було видно руйнування після ракетних обстрілів. Це було дуже страшне видовище. 

З медикаментами проблем не було, бо у нас були свої запаси. В аптеку я ходив лише одного разу. А от з продуктами, відчувалася нестача. Хліба не було, деякі продукти навіть довелося брати у свого брата. Вони поїхали з міста значно раніше. Врешті ми вирішили, що краще поїхати у Полтаву - там спокійніше. Мій брат допоміг нам з поселенням у гуртожиток. 

Моя дружина заспокоїлась тільки тоді, коли ми автобусом приїхали у Валки. Там банкомати працювали, люди спокійно ходили. Тоді вона стала трохи спокійнішою. Вона дуже боялась. Зараз у Харкові вже майже не стріляють. Працює ППО. Я зараз уже так не хвилююсь, як на початку війни. Просто я знаю, що моя родина зараз у безпеці. Мені це дає внутрішній спокій. Я більше переймаюсь за них, аніж за себе. 

Я працював, але тепер поки роботи у мене немає, тому що я ще після операції.

Війна закінчиться, коли путін помре. 

У майбутньому далі працюватимемо, далі збиратимемо гроші на квартиру.