Яник Олександр, 11 клас, Станіславський ліцей ім.К.Й.Голобородька Cтаніславської сільської ради Херсонської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яник Ганна Павлівна

 «1000 днів війни. Мій шлях»

 Найбільше за все я хочу додому,

З яким розлучила мене ця війна,

Розлука дає серцю й розуму втому,

Частинку душі без жалю відняла.

Вікторія Павлюк

24 лютого назавжди розділило життя на до та після. Раніше про війну мені розповідала прабабуся Марія, яка під час Другої світової була дитиною. Разом із найменшим братиком, мамою та корівкою їм довелося йти лісами, сніговими заметами. Великий шлях пішки здолали, ночуючи біля Зорьки, щоб не замерзнути. Так корівка не дала померти ні від холоду, ні від голоду.

Я ніколи не думав, що мені доведеться відчути та побачити  жахіття війни. Разом із родиною нам довелося ховатися від касетних бомб, які розривалися над нашим будинком.

Лягали спати одягненими, щоб швидко добігти до підвалу. Ми навчилися розпізнавати куди стріляють, звідки та якою зброєю. Після того, як у наш рідний Станіслав зайшли російські окупанти, прийняли рішення виїжджати. Тяжко! Важко залишати свою рідну домівку та їхати в нікуди. Разом із мамою та бабусею виїхали за кордон до дідуся, у Чехію. Дуже гарна країна, але все таке чуже, нерідне... Я сумував за татом, який залишився в Україні, домівкою, рідними та друзями. Дзвінок із дому... У наш будинок заселилися російські окупанти. Ненависть та нестерпний біль. За що…

У чому ми винні? Перебуваючи за кордоном, вірив, що незабаром це жахіття скінчиться, і я повернуся у рідну, незалежну,  найкращу у світі Україну!

І ось цей день настав! Правобережжя Херсонщини деокуповане! Неначе сон… Ми їдемо додому! Коли перетнули український кордон, емоції переповнювали. Сльози, радість... Нарешті я у рідному Станіславі, тато з тортом та борщем, найулюбленіший пес Банан. Удома так затишно і тепло. Запах бабусиних пиріжків,  мій день народження, футбол із хлопцями... Все, про що  мріяв. Але ця радість була короткочасною…

Майже через два місяці – перший КАБ, а потім другий, артилерія, недоспані ночі в підвалі, біль, сльози, страх… І знову дорога… Зустрічає нас місто Одеса. Тихо, спокійно, гарно, але серце вдома.

Їдемо привітати бабусю з днем народження,  думаємо, що небезпека минула і можемо спокійно жити вдома. Але рано раділи… Гради, артилерія, із танка продовжували нещадно обстрілювати село. Зараз я вже, як рік знаходжуся разом із родиною в Миколаєві. Наш будинок неодноразово руйнували і досі руйнують. Дуже тяжко в наш час залишитися без дому, в який вкладали всю душу й серце.

Але попри все вірю, що наша  Україна, пройшовши через біль і морок, оновиться і розквітне. Можливо, не сьогодні, не завтра, але це обов’язково буде!

Лише ця війна без жалю відняла ,

Розлука дає серцю й розуму втому,

А я просто чекаю хоч трішки добра,

І найбільше за все хочу додому.