Гребінник Віолетта, 9 клас, Приватний ліцей "Академія мудрості"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Можаровський Микола Олександрович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій день пройшов дуже класно: у школі я отримала хорошу оцінку з математики та англійської, хоча ці предмети мені даються не дуже. Я почала спілкуватися з однокласником, який до мене недобре ставився на початку року. У музичній школі мене вчителька похвалила за вивчений етюд. І навіть домовилася з другом про репетицію зі скрипки в суботу ввечері, що мене особливо тішило. Коли я лягала спати, я була максимально щаслива, адже життя почало налагоджуватися! І з очікуванням наступних днів, я заснула.

Спросоння я чула звуки грому. Коли подзвонив будильник, я вирішила ще поніжитися в ліжку. Через деякий час зайшла мама в кімнату. Я почула від неї два страшні слова: «Почалася війна...»

Для мене слово «війна» звучало лише в школі під час уроку історії, і для мене це було щось нереальне. Звичайно, останнім часом я часто чула фразу: «Завтра війна». Але я не дуже звертала на це увагу. Я не можу описати те, що я в той момент відчувала. У нас за будинком відбувалося щось страшне. Вибухи майже щохвилини... Було чутно, як літали гелікоптери...

Завдяки Божій допомозі, нас вивезли з Бучі того ж дня. Нас повезли на Західну Україну до Чернівців. Ми їхали 24 години. З нами їхали й інші люди, і в їхніх очах я могла бачити тільки жах і біль...

Коли ми приїхали до Чернівецької області, і коли моя нога ступила на землю, я чомусь відчула спокій. Я думаю, що це Бог мені допоміг заспокоїтися, адже я все ж таки перебувала в країні, в якій йшла війна. Ми жили в будиночку, де мешкали ще 4 сім'ї, але ми не скаржилися, адже нас годували, і нам не було холодно. Через деякий час люди виїжджали за кордон та приїжджали інші.   Під кінець мого перебування в Чернівецькій області приїхали діти з притулку, їх було дуже багато, і в їхніх очах я бачила відзеркалення жаху війни.

У Чернівцях я була 4 місяці, але за цей час дуже змінилася, ніби минули 4 роки. Я почала на деякі речі дивитися зовсім інакше, - напевно виросла за ці місяці більше, ніж за останні 4 роки...

Коли ми повернулися додому вже після оккупації, у моїх очах миготіли епізоди тієї Бучі, яку захопила війна... І коли я дивилася на цю нову Бучу, то знаходила багато відмінностей. Звичайно, війна не закінчилася, і ми часто чули вибухи, були постійні тривоги, але життя тривало. Тоді я закінчила 6 клас, зараз  навчаюсь вже в 9, а війна ще й досі триває.

Слава Богу, я не залишилася сиротою і в мене всі живі та здорові. Але не всім так повезло, як мені.

У моєї вчительки загинув син. І вона втратила дах над головою... Їхній син захищав нашу Бучу від росіян. І кожен подумає, за що їм таке горе? Що вони такого зробили, що вони втратили найдорожче. Скільки ще горя та болю принесе надалі війна?  За що Бог так зі своїми творіннями? Ці питання не дають спокою багатьом людям...

Зараз мене втішає лише надія, що Бог зі мною. Скільки українців почали молитися після початку війни!

До війни люди жили, як хотіли і не думали про те, що Бог є. А як почалася війна, всі почали просити про допомогу. І Бог нас не залишив і не залишить надалі. Так, у нас буде багато проблем і випробувань, але сподіваючись на Бога, ми дійдемо до перемоги. Скільки всього ми не цінували до війни? Для мене тільки один варіант, як жити далі: просто жити і радіти тому, що у нас є.

І є одна цитата, яка надихає мене на краще: «Якщо вже наближається кінець світу, то нам ніщо не заважає бути щасливими, поки він ще не настав».

Слава Україні! Слава Богу!