Губар Гліб, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Сумський фаховий коледж  Сумського національного аграрного університету»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук’яненко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Гліб, мені 15 років, і я виріс у місті Гадяч, Полтавської області. Моє життя можна було назвати цілком звичайним, аж поки 24 лютого 2022 не почалася війна. Тепер, через майже 1000 днів від її початку, я хочу поділитися своїми переживаннями й тим, як змінилося моє життя за ці роки.

Перші дні війни запам'яталися мені, як найстрашніші. По телевізору постійно показували вибухи, руйнування міст і страждання людей.

Хоча в нашому Гадячі було відносно тихо, відчуття тривоги не полишало ні мене, ні моїх батьків. Мама кожен день хвилювалася, переглядаючи новини, а тато почав частіше говорити про те, що потрібно підготуватися до будь-яких сценаріїв. Було важко зрозуміти, як це все відіб'ється на нас. Чи дійде війна до Гадяча? Чи потрібно буде тікати з дому?

Через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення, стало зрозуміло, що ворог не збирається зупинятися. І хоча наше місто було у відносній безпеці, війна не пройшла повз.

Одного дня я почув про те, що в нашому районі почали ловити диверсантів. Виявилося, що місцеві мешканці разом з військовими затримали групу ворожих агентів, які намагалися зібрати інформацію для подальших атак. Цю операцію згодом було названо "Гадяцьке сафарі". Стало ясно - війна зовсім поруч. Було страшно, але разом з тим я відчував гордість за наше місто. Люди об'єдналися, чи не кожен мешканець був готовий захистити свій дім. Це вселяло надію на те, що ми можемо протистояти ворогу.

Через деякий час після початку війни до нашого міста почали приїжджати переселенці. Їх було, порівняно, небагато, адже Гадяч не надто велике місто, зате, тут досить спокійно.

Постійні нові обличчя людей, які не так давно покинули свою домівку і були сповнені страху перед жахіттями війни, викликали в мене дивне відчуття - суміш тривоги та жалю. Та все ж, мені було приємно бачити, що вони не падають духом, а наше місто змогло стати для них прихистком. Моя сім’я неодноразово долучалася до зборів допомоги Збройним Силам України. Також, я разом з моїми братом та сестрою беремо активну участь у різноманітних благодійних акціях, зокрема тих, що їх проводять навчальні заклади.

Пам’ятаю, як у моїй школі проводилися ярмарки, кошти з яких відправлялися на допомогу нашим захисникам. З усмішкою згадую, як щоразу, приходячи на театральну виставу у нашому місті, жертвував кошти на благодійність.

І хоч, можливо, ці внески не завжди були такими вже значущими, та все ж, набагато краще допомагати, хоч і помалу, заохочувати до цього інших, аніж просто сидіти склавши руки, чи не так? Пройшло вже майже 1000 днів від початку повномасштабного вторгнення. З одного боку, це є надзвичайно складним періодом у житті кожного українця, а з іншого – війна вже настільки увійшла в наше життя, що ми навчилися жити з нею, хоч це й не означає, що біль і страх зникли.

Невідомо, коли закінчиться це кровопролиття, та я вірю в нашу Перемогу. Я бачу, як наша армія поступово відтісняє ворога.

Спостерігаю те, як кожен з нас робить свій внесок. Знаю, що разом ми зможемо подолати ворога. Згуртованість українського народу додає мені сил і мотивує не здаватися. Разом ми - сила!