Назар Ксенія, 10 клас, Котловинський ліцей Ренійської міської ради Ізмаїльського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кірчева Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не лише фізичний конфлікт, але й глибокий внутрішній процес, який змінює людей і суспільство в цілому. Перші дні війни я пам’ятаю дуже добре. Це було у дві тисячі двадцять другому році, я була у сьомому класі. Все починалось приблизно у десятих числах лютого, коли всі говорили, що почнеться війна шістнадцятого лютого.

Але шістнадцятого лютого нічого не відбулось. Всі про це забули, та знов жили своїм звичним життям.

Але все змінилося вранці двадцять четвертого лютого. Я прокинулась дуже рано і почала збиратись до школи, коли йшла вдягати верхній одяг побачила повідомлення від класного керівника: «Доброго ранку! Сьогодні, на жаль,  ми вчимося дистанційно». Я спочатку подумала, що це через велику кількість хворих учнів. Але потім мені ще прийшло повідомлення від брата та подруги,  які жили в Одесі. Вони написали, що з п'ятої ранку літають ракети, є вибухи та обстріли.

Спочатку я в це не могла повірити. Як так... У двадцять першому столітті почалась війна. Я дуже хвилювалась, на душі була тривога.

Я не заходила у соціальні мережі, бо було так боляче дивитись, що відбувається у країні. Як залишають життя ні в чому не винні люди і не тільки люди, тварини також. Хтось стає інвалідом на все життя, хтось втрачає дітей та батьків. Всі дуже сподівались, що скоро все закінчиться. Але пройшов рік, два і це ще триває.

У перші дні війни всі хотіли виїхати з країни, щоб рятувати собі життя. Навіть у нашому селі було багато біженців. Бо на півдні області було спокійно. Не було чутно ні вибухів, ні обстрілів. Але так було не завжди.

Однієї ночі були випущені ракети на південь Одеської області. Навіть у селах було чутно ці обстріли, вибухи від яких тремтіла  підлога, хоч вибухи були не так і близько. Мені у такі дні страшно, інколи не сплю ночами та слідкую за соціальними мережами. Мені дуже шкода дітей та дорослих, які чують це кожен день.

Коли з сім'єю виїжджали за кордон відпочивати, було так спокійно. Але повертаючись додому знов тривожно. Коли починалась тривога у школі, ми спускалися до підвалу, начебто немає на вулиці нічого, але щось тривожить.

Найгірше, напевно, було тоді, коли не було ні світла, ні зв’язку, сидимо у підвалі, не можете подивитись новини, та у голову лізуть різні думки. Та все ж таки сподіваюсь, що це скоро закінчиться.

З часом я почала також усвідомлювати, що війна формує нас як особистостей. Я навчилася цінувати прості речі: спілкування з близькими, спокійні вечори без сирен і новин. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло — у добрих справах, у допомозі іншим. Вже через деякий час від початку війни у школах почали збирати гроші, продукти, шкарпетки та все необхідне для воєнних. Також є багато волонтерів, які допомагають не тільки військовим, а й людям, які не змогли виїхати та залишились в окупованих територіях.

Цей досвід став для мене справжнім відкриттям. Я побачила, як багато людей готові допомагати один одному, як сильна солідарність може об'єднати навіть у найважчі часи.

Зараз, через 1000 днів війни, я можу сказати, що цей шлях змінив мене назавжди. Мій шлях під час війни — це шлях надії.  Я стала більш свідомою, зрозуміла цінність кожного моменту. Я знаю, що ми ще не завершили нашу боротьбу, але впевнена: разом ми здатні на більше. Мій шлях триває. Я мрію про мирне небо над головою і сподіваюся на краще майбутнє для нашої країни.

Вірю в те, що кожен з нас може зробити свій внесок у відновлення миру і гармонії. І хоча війна залишила глибокий слід у моїй душі, вона також подарувала мені сили і віру в людство.

Я зрозуміла, що кожен з нас може зробити свій внесок у спільну справу. Незважаючи на всі труднощі, я вірю в перемогу і в те, що Україна відновиться. Ми маємо пам'ятати про тих, хто загинув за нашу свободу. І хоча війна триває, я впевнена: разом ми подолаємо всі труднощі і побудуємо краще майбутнє для нашої країни.