«У нас під боком почалась війна…»

Ткаченко Валерія, 16 років, Солоницівський ліцей №3, м.Харків

Есе «Один день»

Кожне людське життя є безцінним. З дитинства я чула про війни в різних куточках земного шару. Усі ці новини були такими нереальними для мене, адже моє життя було наповнене спокоєм, любов’ю батьків, розвагами, спілкуванням з друзями, смачними бабусиними млинцями. Війна була для мене абстракцією, вигадкою або страшним сном далеких країн. Але одного дня все змінилося…

Мені було лише дев’ять років, коли в новинах вперше прогриміло: «Війна!». Хіба я, мала, тоді могла зрозуміти ввесь масштаб того короткого слова? Ні!

Малою я не одразу побачила страх в очах батька й тривожну усмішку на обличчі мами. Саме тоді я почала усвідомлювати, що світ навколо мене змінюється: у нас під боком почалась війна…

Теплого травневого дня я прибігла зі школи до бабусі, щоб похизуватися гарною оцінкою з малювання, тримаючи новенький, свіжонамальований портрет її кота, який вже зустрічав мене біля дверей. Барсик одразу почав мурчати й тертися об ноги, вітаючи мою спробу увіковічити його на папері.

Бабуся швиденько повернулася на кухню готувати щось смачненьке, а я пішла дивитися телевізор на старенькому скрипучому дивані. Зручно сівши, я налаштувалася на перегляд улюблених мультиків, увімкнувши телевізор навмання. З телеекрану донісся емоційний монолог репортерки, в той час як я гралася з Барсиком. Вона привернула мою увагу.

Жінка розповідала про зброю й вибухи, танки й бронетранспортери, вбивства та втрати на полі бою. Це все було не про далекі країни, а про нашу державу. Мова йшла про сусідні області. Я чула знайомі назви, здається, я була в тій місцевості декілька років тому разом із батьками, а зараз там бої, вибухи і смерть.

Монолог журналістки змінився страшними картинками з передової, які налякали й збентежили мене. Стало страшно… Раптом це докотиться й сюди? Побачивши мої налякані очі, бабуся вимкнула телевізор та запевнила, що все буде добре.

У цей день моє життя розділилося на «до» і «після».

Як багато може змінити один день, навіть година чи хвилина. Кожен новий ранок починався з новин. Батьки мовчки слухали про події на Сході й лише тривожно переглядалися одне з одним. Мені ніхто не пояснював, що відбувається, але я відчувала, що батькам теж страшно.

Зараз мені шістнадцять, але страх нікуди не зник. Війна триває і досі, але не лише на полі бою, там, на передовій, але й тут, в просторі Інтернет, в спілкуванні з однокласниками, під час дискусій на уроках історії…

Один день і одне слово стало тепер нашою реальністю…