Галина Романівна понад півстоліття прожила на Донбасі, де народилася донька та росли онуки. Коли Станицю обстрілювали, тікати жінка не могла, тому одягалася, брала до рук пакет із документами та молилася, щоб горе обійшло її та близьких стороною. Під час першого обстрілу вона втратила сарай, в якому тримала свійську птицю, а пізніше війна забрала і доньку. Нині пенсіонерка наглядає за меншим онуком та відновлює зруйноване житло.
Я родом із Західної України, але з 1965 року мешкаю на Донбасі. Наш будинок знаходиться у центрі Станиці Луганської, на вулиці Островського. Нас обстрілювали кілька разів.
Коли був авіаобстріл 2014-го, я вийшла з дому і мене накрило. Опритомніла вже в хаті і навіть не зрозуміла, що й звідки прилетіло, але чула, що літак. Вийшла надвір, а там усе розбито. Даху немає.
Глянула – наприкінці вулиці будинок горить, і поряд сусіди горять. Перед будинком яма і сидить сусідка Ольга із маленьким Іванком. Іванко весь побитий осколками, але ще живий, дорогою до лікарні помер. А семеро людей розбиті лежать.
Я тоді курей і качок тримала, пішла подивитися, може, якась курка залишилася. Але сарай уже догорав, навіть підійти до нього близько не змогла.
Вдруге нас бабахнули 29 листопада. Рано-вранці три міни прилетіли. Одна впала на городі, де дочка жила. Там сарай повністю згорів. Інша – тут, у городі впала, і розбомбило сарай, який я трохи відбудувала. І ще одна міна на коліях упала далі.
Мій будинок стоїть на горбку, то він під час обстрілів аж підскакував. Навколо нікого не було, всі люди пішли. А я одягнуся, як годиться, мало що може статися. Може, я не вискочу, не знаю, як воно буде. Документи в руках у пакетику, і сиджу на дивані, молюся. А як обстріли закінчувалися – виходила на вулицю, дивилася, як воно.
І втретє нам дісталося вже у лютому 2015 року. Мені якраз родичка Єва телефонувала, питала, як справи, і сказала, що оголосили перемир'я. І того ж дня полетіли снаряди на нашу вулицю. Як все стихло я вийшла, а будинок Єви зруйнований, і кури її загинули, у городі у неї сім мін упало.
Я, як могла, так і виживала. Дякую добрим людям за допомогу. Небіж повністю відновив одну кімнату в будинку. А спальню та веранду, каже, тітко Галю, сама доробиш.
Коли почалися обстріли, донька з чоловіком та трьома дітьми поїхала на Західну Україну як переселенці до моєї рідні. Але їх там не дуже прийняли. Війна на нерви вплинула, донька там померла, а троє дітей залишились. Один онук не закінчив ВНЗ, пішов працювати, тому що на життя не вистачає. Онучка навчається у Києві на журналістку. А наймолодший онучок, якому 13 років, зі мною живе та у Станиці до школи ходить.
