Все життя Віктора Олександровича пройшло на Донеччині. Тут зустрів свою долю та виростив двох синів. Наразі чоловік мріє лише про одне — щоб Луганськ знову став частиною України, та все нормалізувалося.
Я народився і виріс у місті Щастя. З дружиною та двома синами ми жили в селі Артема. Зараз діти виросли, живуть у Луганську, а ми з дружиною вийшли на пенсію та мешкаємо тут. У мирний час було добре, все було доступне.
У нас все почалося у липні 2014 року, почали стріляти по Щастю, по Луганську. У вікно було видно, як снаряди летять із двох боків. У жовтні й до нас прилетіло. Найстрашніший обстріл був уночі 20 листопада. Тоді на городі вибухнуло близько десятка снарядів, і сусідський будинок згорів.
Нас обминуло, уламками побило вікна та фасад будинку зовні, пробило дах, але можна було трохи підремонтувати й перезимувати.
Цей ремонт завис досі. Триста тисяч гривень, які обіцяли за зруйноване житло, досі не прийшли, у світлі реформування громад кажуть, що бюджету ще не ухвалили. Так і сидимо восьмий рік біля розбитого корита.
Я хотів би забути цю війну, викреслити її з життя. Але забути те, що було з 2014 до 2016 року неможливо. Особливо страшно було вночі, коли стіни тремтіли, і скрізь палала пожежа.
Зараз начебто все трохи заспокоїлося, солдати ходять, але з усього видно, рух став спокійнішим.
Хочу, щоб Луганськ повернувся до складу України, та все нормалізувалося. Нам тут добре жити на своїй землі.
