Мені зателефонувала сестра, але я не хотіла вірити, що почалася війна. Ми ж все це пережили у 2014 році, але тоді було не так страшно.

Спочатку у нас була вода, світло. Ми не дочекалися до того, що не буде нічого - виїхали раніше, тому що у нас малі діти були.

Були черги на блокпостах дуже великі, ми довго дуже стояли і не знали, чи буде зараз летіти, чи ні. Малювали собі картини, що потрапимо під обстріл.

Все було страшно. Все шокує. Чому я маю виїжджати кудись і не знати, чи буде в мене колись житло? Люди нікому не потрібні. У нас п’ять собак - ми всіх забрали, нікого не залишили.

Мама моя постійно плаче, руки трусяться. Всі ці події дуже б’ють по здоров’ю. Психологічно дуже важко. 

Хочеться вірити, що майбутнє буде дуже щасливе, діти будуть посміхатися, і все у нас буде добре. Дуже хочу повернутись додому.