Ковтун Василь, учень Рівненського ліцею "Лідер" Рівненської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ануфрієва Тетяна Анатоліївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

«Знаєш, Василю, мені здається, що скоро почнеться війна», — сказав мій друг Назар, коли ми повертались зі школи додому. Це сталось за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, і тоді я не надав його словам особливого значення, а він навіть передбачив, з якого боку почнеться атака…

І ось вже третій рік триває війна… Сам я з Херсона, але змушений був переїхати в місто Рівне через бойові дії.

«Війна». Таке коротке слово, лише п’ять літер…

Вечір. Чути вибухи. Ми лягаємо спати, не знімаючи верхнього одягу. Всі напружені, намагаються відпочити, а я лежу і не розумію, що відбувається…

Істину кажуть — починаєш цінувати, коли втрачаєш. Місто майже заблоковано, продуктів не привозять. Мама повернулась якась задумлива.
– Що сталось?
– Щойно в магазині жінка просила хоч одну картоплинку, але навіть картоплі немає, зовсім, що ж буде далі? – сумно мовила мама.
І деякий час ми економили на всьому...

«Ймовірно, нам доведеться переїхати в інший район міста», — одного разу сказав тато. Це ще один яскравий спогад. Мій тато — військовий, і його почали шукати окупанти. Пам’ятаю, як ми швидко збирались і бігли до машини.

Нарешті у відносній безпеці. Живемо у моєї тітки. У будинку зібралось чотири родини. Діти, дорослі — всього дванадцять людей. Із різних причин усі були змушені покинути свої домівки. «Тісно, зате тепло в нашій “рукавичці”», — так, жартуючи, казала тітка Наталя.

…Автомобіль повільно просувається в колоні. На узбіччі — погоріла техніка, уздовж дороги — розбиті будівлі.

У машині дуже тісно: мама, тато, сестра, я, кицька й собака, а ще “гора” речей. Найстарша сестра з дитиною і чоловіком залишились у місті. Думаю про них. А ще шкодую про іншого собаку і кроленя. Ми не кинули їх напризволяще, залишили у надійних людей, та все ж шкода, що у нас таке маленьке авто і не можна забрати з собою всіх. Півтори доби в дорозі, розбиті важкою технікою шляхи, безкінечні перевірки на блокпостах, ночівля в тимчасовому притулку — і, нарешті, ми опинились у Рівному…

Ці п’ять коротеньких історій — частина мого життєвого шляху, який так несподівано змінила війна.

Сьогодні я живу у відносно спокійному й безпечному містечку Західної України. Але «тривожні ночі», укриття під час навчання в ліцеї, думки про сестру із племінником, які там, у Херсоні, важкі вісті з фронту залишають щоразу болючий слід у моїй душі. Війна — як чорна діра, що поглинає життя, знищуючи майбутнє. І в той же час її пекельний вогонь гартує наш дух, виявляючи в людях приховану відвагу, здатність любити та захищати.

Пройшовши такий довгий і водночас короткий шлях у майже тисячу воєнних днів, я навчився цінувати кожну мить і кожну людину, жити тут і зараз, бо завтра може не настати…

Мій шлях — це шлях людини, яка прагне свободи, а моє серце сповнене надії, віри та любові. Я вірю, ми всі віримо, що після довгої горобиної ночі настане світлий сонячний ранок переможного дня. Наш шлях — це шлях до перемоги, яка вже в наших серцях!