Тетеріна Ніна, 11 клас, Зеленопідський опорний заклад загальної середньої освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Жукова Ганна Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, що розпочалася більше двох років тому, змінила моє життя назавжди. Пам'ятаю, як 24 лютого 2022 року все перевернулося. Я прокинулася від паніки, яка панувала в домі, всі були в істериці. Не знаючи, що робити, я почала заспокоювати своїх близьких, хоча в самої всередині була тривога. А за вікном вже було чути, як щось літає над хатами. Я ніколи в житті не відчувала стільки емоцій за всі свої 16 років, як за цей один єдиний день, коли в країні сталася така подія.

Проте страх, що ворожа ракета може влучити в наш дім, наше село чи будинки близьких, не давав нікому спокою. 

Тато, щоб ми хоч трохи поспали, разом із мамою чергував ночами, стежачи за ситуацією, так би мовити, з гори. Ми спали в підвалі, закутавшись у три ковдри і лежачи на дошках, щоб не замерзнути.

Батьки робили все можливе, щоб ми не хвилювалися і перебували в більш-менш нормальному стані. Всі українці зрозуміють це відчуття. І знаєте, з часом ми звикли до цієї ситуації, хоча все одно було страшно, особливо коли ми вперше за довгий час вийшли з підвалу, щоб побачити небо, над яким пролетіло стільки безпілотників, ракет та всього іншого.

У моїй ситуації дуже хотілося почати краще життя після того, що ми пережили, хотілося відчути спокійне і безтурботне життя. Але ще більше не хотілося бачити ворога у своєму домі. На жаль, це було неможливо, адже наше місто стало окупованим.

Військові танки, машини і ця відома всім буква "Z" – вся ворожа техніка була в нашому селі.

На виїзді з села стояли російські блокпости, і щоб виїхати, жителям потрібно було мати з собою документи, що підтверджували, хто вони.

Так тривало кожен день, але настало полегшення, коли ми змогли виїхати з окупованої території. Проте, живучи в Україні, ми все одно чуємо ці безпілотники. Я вірю і сподіваюся, що це все скоро закінчиться, і ми будемо жити у вільній Україні.