Обстріли Бахмута були дуже жорстокі. Росіяни не залишали там каменя на камені

Я і моя родина - з міста Бахмут. Наше місто було все у трояндах, у нас були лікарні, дитячі садки, у нас був, мабуть, найкращий мер. Ми втратили все. У нас усіх були свої будинки: у нас, у мого батька, у дітей. Вони будували цю хату десять років, і її теж не стало. У сина квартири не стало, у моєї свекрухи трьохкімнатної квартири. 

На фото я бачила нашу дев'ятиповерхівку – залишились тільки кути, а посередині – пустота. Як жити далі - я не знаю, це дуже боляче. Було життя, була робота у всіх, кожен жив і радів: діти, онуки. 

Дуже важко. Знімаємо житло, живемо в Кропивницькому. За два роки війни ми вже будемо шукати четверте житло. Вештаємося по світу. Далі як жити - я не знаю. Ми працюємо, але ці гроші потрібно віддати за житло. Дякуємо за гуманітарку Бахмутській громады, що вони заботяться про нас: получаємо там продукти, що є - те і получаємо. Раніше жили вдома в себе і все було добре, а зараз дивимося зі спутніка - там немає нічого, дуже важко жить.

Ми відразу не виїжджали, ми всі ці вибухи чули: у нас люстри тремтіли, діти ховалися. Коли вже почалися перші прильоти по набережній, діти наші там у своєму будинку під ліжко залазили. Спочатку ховалися у підвалі. 

У них там глибокий льох – потім там сусіди залишалися, які згодом виїжджали. Вони надіслали відео, де момент вибуху: як навпроти будинку вибухнув гараж - розлетілося все до фундаменту і все горіло. А дочка каже: «Мамо, ми там ховалися. Ми б там згоріли живцем у тому підвалі».

Ми виїжджали з надією, що це на два-три тижні, може, місяць. Думали, що повернемося максимум восени, що до нашого міста не дійдуть, що це відіб'ють і буде все гаразд.  Так що все, що було, вдома кинули. Залишилися без нічого.

Дякую, що про нас піклуються. Люди нам допомагали завжди. Їжу приносили і все, що потрібно. А іноді нас ображали, бо у нас номера донецькі. Зараз ми вже з усім змирились.