Ганна виїхала з Кремінної разом із сином. В чужому місті вони скучають по своєму городу, тому ходять і допомагають людям обробляти землю за частину врожаю

Я вдова, чоловік мій був шахтарем. Ми жили в Луганській області, у місті Кремінній. Це таке казкове містечко! І річка, і озера, і ліси. Грибів у нас стільки було! А зараз дивишся – і серце кров'ю обливається. Дім який був! Покинули. Думали, їдемо на два-три тижні. І господарство було, і курочки – все. Я ні про що не жалкую, от тільки я все життя вишивала, а вишивки свої там лишила. Але я вже й тут почала вишивати, заспокоюю себе. 

Ми місяць там були. Війна почалася 24 лютого, а ми виїхали 24 березня. Я, чесно кажучи, в погребі сиділа цілими днями. Дуже боялася вибухів. Там ліс недалеко, а по лісах танки їздили. Син ще працювати ходив, а я як сама залишалася, то в погребі ховалася. У мене там і свічки були. 

Двоє моїх котиків першими бігли в погріб, а я за ними. Як посипалися вікна, то в мене така істерика була! Вікна здорові були. О п’ятій ранку рами попадали, скло посипалося мені на ліжко. 

Я таке пережила! Добре, що цього діти не бачили, онуки вже виїхали. Зять вивіз дочку. Двоє дівчат, онучки, 20 і 18 років. І я їм не все розказувала, що пережила. 

Якраз були евакуаційні автобуси – то ми виїхали. З дому взяли тільки маленьку сумочку. Я зараз із дітьми у Дніпрі. Дочка з сім'єю - в Києві. Теж переселенці. Працюють. Онучка вступила до університету. А я тут із сином. Син мій сам виховував свою дочку, вона теж зараз у Києві.  Він працює у своїй бригаді на «швидкій допомозі» вже більше 20 років. Вони виїхали бригадою і погукали його. А я з такою пенсією… Словом, разом і сином орендуємо квартиру. Все добре, тільки не вдома.

Тут усе є. Допомагають від Кремінної, тут хаби є. І борошно, і цукор, і крупи дають. Спочатку взагалі молодці були кремінчани, навіть постільну білизну нам відправили по пошті. Ми тоді ще були в Кіровоградській області, це ми зараз переїхали у Дніпро - уже пів року тут. Нам усе дали: від постільної білизни до виделки і ложки. І на владу не ображаємося, нам деякі виплати дають. Мені й ВПО платять, бо я пенсіонерка, а сину не платять, бо він працює. Я це розумію. 

Сиджу, вишиваю. Городу в нас тут немає, то ми допомагали людям на городах - як то кажуть, працювали за харчі. 

У нас город був удома, і ми були раді, що людям допомагаємо. Садили картоплю, пололи. Між людьми були. Вони нам і зараз дзвонять, кажуть: «Приїжджайте». Багато тут подружок у мене, яким по 70 років. Син по-своєму відволікається. Вдома в нас гараж був. А потім нам сказали, що десь через місяць після нашого від’їзду в тому гаражі орки лагодили свої БТРи. А в сина в гаражі було все по полочках розкладено. Він у мене, взагалі-то, мовчазний, але дивлюся – вже і тут почав людям допомагати. Коли є вільний час, то в машинах копирсається.