Я з міста Нікополь. Окупанти нас обстрілюють з Запорізької атомної електростанції кожен день і кожну ніч. У місті багато руйнувань: магазини, будинки. В мою квартиру теж був приліт: снаряд влучив у дах. Місцева влада будинок полагодила, дякувати Богу. 

Загалом тоді чотири будинки постраждали. У мене кондиціонер вилетів, вікна посипались, снаряд пробив двері і застряг у спальні, пройшов через одну кімнату і коридор. Вікна довелось забити фанерою. Це був третій приліт у наш двір. 

Пластик із вікна вилетів і застряг у мене в попереку. Після того вирішили виїхати. Було дуже страшно витримувати постійні обстріли.

У перший день війни я прокинулась рано-вранці і займалася повсякденними домашніми клопотами. Але передчуття було тривожне. До останньої хвилини я не вірила, що таке може відбутися з нашою країною, з нашими рідними. Мої родичі живуть у росії. Тато мій з України, а мама – з Владикавказа. Перше повідомлення з росії прийшло від сестри, яка вітала мене зі святом Покрови, яке припадає на жовтень. Через вісім місяців від початку війни. Прикро було те, що мої родичі з росії не зателефонували, не написали, не потурбувалися про те, як ми тут себе почуваємо. Коли я врешті поговорила з сестрою, вона сказала: «Ви самі винні, не захотіли з нашим президентом домовлятися». Вони, певно, там усі зазомбовані.

З перших днів орки бомбили Запоріжжя, стріляли по аеропорту, а з 12 липня почали обстрілювати Нікополь.

Спочатку ми ховались у підвалі. Я знайшла будівельні піддони - на них ми спали. Принесли туди і матрац, і подушки, і ковдри, і інтернет провели. Два місяці ми жили у підвалі, потім я застудилась і припинила туди спускатися.

Але якщо було вже дуже страшно, то одягалася і заскакувала туди. Від Запорізької атомної снаряди летіли до нас – були руйнування, жертви, загиблі. У місті були такі вибухи, що все навколо здригалося, пожежі були, сирени вили. Весь цей жах був на очах.

Потім ми почали виїжджати у навколишні села, якийсь час жили у людей. Дякувати Богу, люди пускали, надавали свої домівки, ми тільки комірне сплачували. Додому інколи повертаємося, навідуємося. Діточок шкода – у них дитинства немає. У літніх людей така страшна старість, ніхто такого не очікував.

Наші українські люди – молодці. Підтримують один одного, допомагають. За кордон я не виїжджала, залишалася вдома, у навколишні села виїжджаємо на ніч. Вдень на роботі. Я працюю у бюджетній сфері, пов'язаній з освітою. Тяжко. Було страшно, а тепер тяжко. Вже розуміємо коли і що летить. Городи садимо, за ними доглядаємо. Життя продовжується.

Багато людей виїхали з нашого міста на початку війни. Але бачу, що потроху повертаються. Всі магазини і базари працюють. Світло відключали, як і по всій Україні. На початку війни була паніка, бо ЗАЕС зовсім поруч. Четвертого березня рашисти її захопили. Ось тоді багато людей виїхало.

Жахливо, що гинуть люди, діти. Тяжко, коли гинуть знайомі люди. Коли люди йдуть зранку випити чашку кави чи вигуляти собаку, і гинуть. Коли бачиш як летить снаряд, чуєш як він падає, а зранку – пів будинку немає. Найстрашніше – це смерті, покалічені долі, покалічені діти.

Війна закінчиться однозначно перемогою України. Хотілося б якнайшвидше, але швидко не буде. Дуже багато захоплено територій.

Майбутнє своє бачу тільки в Україні. Буду допомагати все відбудовувати. Хочу, щоб люди повернулися з-за кордону, щоб молодь тут жила. Хочеться, щоб діти і онуки жили у вільній Україні.