Майже 50 років я мешкаю у Харкові. Сама з Сумщини, а чоловік – з Орловської області. На початку війни ми тимчасово виїжджали на Сумщину.

Вранці 24 лютого я збиралась на роботу. Зателефонувала донька і сказала, що розпочалася війна. Я була шокована. Ми з чоловіком почали збирати речі. Зібралися, сіли в машину, виїхали за Харків. До Пісочина доїхали і повернулися назад. Ми пробули вдома весь березень, чули усі бомбардування. А коли вже звільнили Сумську область, зокрема Лебединський район, переїхали туди, до себе на батьківщину. Там залишився маленький будиночок моїх батьків. Ми там провели все літо, а у перших числах грудня повернулися додому у Харків.

Перші дні ми ховалися від обстрілів, боялися. А потім звикли і до обстрілів, і до сирен. Було моторошно. А на Сумщині вже було тихо. Інколи навідувалися у Харків, але там були тривожні ночі, неспокійні.

У перший місяць війни за медикаментами зверталися до волонтерів. Продукти отримували на пошті. Кілька разів нам видавали гуманітарну допомогу, її привозили волонтери. По воду ходили до джерела на території храму Івана Хрестителя.

Я ніколи не могла подумати, що почнеться війна з росією. Це батьківщина чоловіка. Мій племінник воював на фронті, отримав важке поранення під Дружківкою. Родина наша роз'їхалась – невістка зараз у Польщі з онуком. А моя тітка з Петрозаводська сказала мені у телефонній розмові, що не варто переживати, мовляв, бандерівців переб'ють, треба тільки трохи потерпіти. Рік уже з нею не спілкуюсь.

На мою думку, війна закінчиться нескоро. Півроку це точно, а можливо, і до кінця року все триватиме.