Нікополь дуже обстрілюють, тому нам довелося переїхати у сусіднє місто Покров. 

Коли розпочалася війна, син дуже перелякався вибухів. Почали його лікувати від неврозу, бо у нього сіпалися очі і щоки. Два місяці проходили курс лікування. Там, де ми зараз, не чутно вибухів, то йому вже краще.

Шокували смерті, розбиті домівки, перелякані діти. Найстрашніше, що ми бачили, - коли горять будівлі.

У нашому місті працюють волонтери, які допомагають переселенцям: розвозять гуманітарну допомогу. Від Фонду Ріната Ахметова не раз отримували допомогу. Дякуючи цьому ми завжди з продуктами. Аптеки у нас працюють, ліки є. 

Найбільші труднощі полягають у постійному страху: боїшся за себе, за сім'ю, за дім, який ми залишили. Чоловік працює у групі швидкого реагування, охороняє місто. Коли він на роботі – невідомо куди прилетить снаряд, чи поряд з ним, чи встигне він заховатися чи ні. Найстрашніше – невідомість. Їдеш на роботу до Нікополя і не знаєш – повернешся чи ні.

Відбулась переоцінка цінностей. Якщо раніше я хвилювалась, що чогось не вистачає, то зараз мрію, аби тільки повернути те чудове довоєнне життя: нехай із нестачею грошей і зарплат, аби тільки був мир.

Мої батьки потрапили в лікарню з інсультом. В Нікополі стріляли так, що думали, що з лікарні їх уже не заберемо.

Якщо будуть обстрілювати і Покров, то будемо рухатися туди, де тихо, щоб наша дитина не страждала, не нервувала.

Як тільки розпочалася війна, ми всі були на таблетках, на сильних заспокійливих, тому що цей страх неможливо перебороти. Зараз уже звикли, але коли дуже стріляють, починаємо знову приймати пігулки. Поки триває війна, відволіктися нереально.

Дуже страшно, коли бачиш, як розбирають зруйновані будинки, витягують з-під завалів тіла. Через це я не можу нормально спати.

Чекаємо, щоб війна закінчилася, але думаю, що відбудеться це нескоро. Майбутнє хочемо бачити без війни, щоб діти були щасливі, щоб ніколи у житті більше не було цього лиха. Дуже хочеться, щоб ми вступили у НАТО, в ЄС, щоб нас обороняли, щоб не було таких страждань.