Ланкіна Христина, учениця 11 класу Миколаївського ліцею №28

Вчитель, що надихнув на написання есе - Моторкіна Ольга Миколаївна

Війна. Моя історія

Я впевнена, що мені досі складно забути цей незвичайний та дивний ранок. Справа не в тому, що я проспала перший урок, або сусідка подзвонила у двері, щоб прийти до мами в гості, як це було завжди. Щось було дивним. Це був найтемніший ранок у моєму житті, я ніколи не прокидаюся у такий час, особливо коли холодно взимку, сонце ще не встало і не збиралося це робити ближчі дві години.

Але ж що сталося, чого я прокинулася? Війна. Досить незвична подія у житті підлітка, чи не так? Це не перше кохання, не перший важливий екзамен і зовсім не перші канікули в іншому місті з друзями. Це війна. Це помилка в сюжеті.

Перше, що було у моїй голові у ту саму секунду, це думка про неминучість долі. Я відчувала себе беззахисною дитинкою, яка навіть не розуміє що говорить, коли гукає батьків і кричить: «Я не хочу вмирати!». Це були саме ті слова, що я сказала батькам, коли почула вибухи й зістрибнула зі свого ліжка, на жаль, це був останній раз на сьогодні, коли я на ньому спала. Потім моїм ліжком стала підлога в коридорі, бо це найбезпечніше місце у квартирі та ванна, накрита ковдрою.

У дитинстві, я вважала наш багатоповерховий будинок вежею, що ніщо не може його перемістити, але цю думку маленької дівчинки було вбито у той момент, коли я відчувала, як наша хатинка трясеться від вибухів.

Я не можу сказати, що тряслося більше, руки моїх маленьких племінників, які ховалися зі мною під час обстрілів, чи вікна, які здавалося, ось-ось розіб’ються. Одного дня, коли я вирішила подивитися у дзеркало, я помітила деяку деталь. Мої оченята перетворилися на очі. Тепер у них не віддзеркалюються зелені дороги мого рідного міста та жовті ліхтарі уночі біля мого під’їзду. Це вже не оченята, це тепер очі.

Складним і терміновим рішенням було виїхати з міста, бо той час був занадто жахливим і небезпека переслідувала нас кожну секунду. Зрозуміла я наскільки це було правильно тоді, коли мій батько, що залишився вдома сказав, що будинок моєї сестри, де ми ховалися більшість часу, було зруйновано.

Кожного разу, коли я пригадую свої почуття під час перегляду світлин, що надіслав мій тато, де чітко видно зруйновані стіни і цеглини, що лежать на подушці, де я спала, щось дряпає моє серце і очі, можливо тому я і плачу? Насправді було складно тримати частинки свого розуму у купі, коли ми їхали до Румунії. Дорога була надзвичайно складною.

У Молдові ми спали з мамою, сестрою та племінниками у наметах, де було навіть холодніше ніж на вулиці. Якщо я не помиляюся, температура була нижче семи градусів.

Зранку ми мали їхати у містечку на кордоні з Румунією, дорога туди була найскладнішим випробовуванням у моєму житті. Майже 12 годин у мене були панічні атаки в автобусі, через що весь цей час я не тільки декілька разів побачила темряву коли непритомніла, а й ще результати нудоти, надмірна кількість яких зробила мою першу ніч у Румунії надзвичайно складною. Я спала в лікарні під крапельницею.

Не дивлячись на те, що деякий час я була не у свідомості, я все одно мала велику відповідальність за свою сім’ю. Я єдина серед них хто знає англійську, і мені не лише треба було пояснювати волонтерам іншою мовою чому мені так погано, а й подбати про те, щоб мою сестру і її дітей відвезли у гуртожиток для біженців. Бачили б ви мої оченята, ні, очі.

Війна стала жахливим випробовуванням та пігулкою для дорослішання нашим дітям. Чи це природно або правильно, на жаль, вирішувати політикам. Але що робити мені та іншим українцям, чиї оченята перетворилися на очі?