Кононенко Ірина, учениця 9 класу Миколаївської гімназії № 64
Вчитель, що надихнув на написання есе - Смикавчук Інна Михайлівна
Війна. Моя історія
Моя історія почалась двадцять четвертого лютого о шостій годині ранку. Я прокинулась від скрипу дверей і крику батьків: «Діти, вставайте!». Подумала, що батьки проспали. Вийшовши в коридор, я почула істеричний крик мами: «Бомблять».
Мені стало не по собі, було відчуття тривоги і паніки, нерозуміння, що коїться. Мама почала збирати речі, я взяла ноутбук, тато допомагав сестрі вдягатись.
Ми так швидко вибігли із квартири, що навіть забули про речі, які мама зібрала. Ми поїхали в Баштанку до бабусі з дідусем. Вони ще спали і не знали, що почалася війна. Батьки нас залишили у бабусі, а самі поїхали на роботу. Вони кожного дня працювали. Я з бабусею зібрала коробку з їжею, взяла воду і віднесла в льох. Ми готувалися до найгіршого.
Першого березня майже з самого ранку ми спустились до льоху, бо у містечко зайшов ворог. За офіційними даними у них було шістсот одиниць техніки. Але наші воїни змогли їх знищити, тому що були досвідченими. Ми відчували радість, що нас не окупували. Увечері, дивлячись новини, ми побачили репортаж про Баштанку і там придумали фразу: «Ми з Баштанки, нам все одно на танки».
Наступний тиждень був тяжкий, бо нас регулярно обстрілювали з «Градів», тому ми з родиною майже не виходили з льоху. Світла та інтернету не було, сирена не працювала, вода пропала. Тринадцятого березня з самого ранку над нашою хатою дуже низько пролетів літак і пролунав вибух, ми всі були дуже налякані. Ракета пролетіла майже за один кілометр від нас, але наш дім потрусило сильно.
Люди з нашої вулиці почали їхати з міста. Ми теж хотіли, але бабуся просила нас не їхати, бо вважала це небезпечним. Батьки довго думали, їхати нам чи ні і вирішили спитати у мене. Я в той час лежала в ліжку і плакала (це був момент, коли я усвідомила, що таке війна).
Тато наполягав, щоб їхати до Миколаєва, але дорога до міста була окупована. Тому тато подзвонив братові, який живе у Новому Бузі і спитав: «Можемо ми з родиною трохи пожити у тебе?». Дядько згодився, і ми поїхали. Дорога була безпечна. Я не можу передати тих емоцій, які мене переповнювали. Одне я зрозуміла: мої рідні не постраждали і тепер у нас буде все добре.