Мені 72 роки. Війна мене застала в Токмаку. І води не було, і світла. Тяжко було. Щоб узяти буханку хліба, стояли жінки по пів дня. Ми тоді в складному були становищі. Дощову воду збирали – і щоб туалет змити, і щоб пити. І прильоти були, звісно. Якраз там бойові дії були. Обстановка була дуже складна. Тим паче, це був якраз перехід із зими на весну. Гроші не можна було зняти, і їх майже не було. Не знали, де що дістати, але виживали якось, хоч і з труднощами.

Ми виїхали з окупованої території, вивезли онуків, щоб вступили в інститути. Люди тоді по тижню стояли у Василівці - не можна було виїхати. Дуже велика черга була. Ми добу простояли, не могли виїхати, а потім проскочили. Я думав, це ненадовго, але вже три роки ми перебуваємо в Запоріжжі. Один онук у Харкові вчиться, а другий – на заході України. І ми мотаємося то до одного, то до іншого. 

Вразило ставлення окупантів. Вони у квартиру заходять, у кімнату, допитують тебе і починають робити що завгодно. Двері ламають. 

Теж мені, хазяї задрипані позаходили! А скільки друзів допитували! Ще й як допитували! Хорошого нічого не було. З нами нічого такого не сталося, а сестру допитували. Окупанти заходили у квартиру, обшуки робили. У мого брата взагалі внука застрелили. Він тільки виглянув, побачив, що колона йшла – і снайпер його «зняв». 24 роки, тільки після інституту хлопець…

Раніше у мене були якісь надії, що війна ось-ось закінчиться, а зараз вже надії немає. Додому хочеться. Мрію, щоб війна закінчилася, і все було добре.