До війни ми проживали в мальовничому селищі Новоайдарі, мали своє господарство. Була корова, кури. Ми займалися розведенням папуг. Мали басейн і потрошку вирощували рибу: форель та осетра. Розводили перепілок. На початку вторгнення, 24 лютого, ми покинули свій дім разом з онуком, бо діти мої служать у ЗСУ. Ми 41 день із внуком переховувалися від людей, бо нас розшукували там. Більше ми додому не потрапили.

Нашу будівлю розграбували, розгромили. У нас не залишилося нічого. З допомогою дітей ми виїхали з Новоайдару 7 квітня. Величезні труднощі були з тим, щоб нас вивезли з селища, щоб у Старобільськ виїхати на автобусі. 

Великі кошти платили за те, щоб нас вивезли за 40 кілометрів. А потім – великі кошти, щоб приїхати в іншу область України.

Ми приїхали в Новомосковськ (нині Самар), де й проживаємо зараз. Діти винаймають нам квартиру. Тут, у вільній Україні, все є: світло, вода. Діти служать і кошти нам дають - ми на них живемо. А коли вдома мешкали, то в нас усе було. 

Як згадаю важкі часи початку війни – тоді був дуже великий стрес. Зараз уже не хочеться навіть згадувати про це. Зараз теж, тільки-но починається тривога, стрес повертається.

Чекаємо миру. Мріємо в майбутньому мати власне житло. Хочеться, щоб усі в родині були живі і здорові, й щоб Україна процвітала.